— Пухнуть! Поки вони спухнуть, бідні виздихають. Панство до Петербурга утікає.
— Ба ні, в Петербурзі карантин. Туди нікого не впускають, але то не лише через чуму. — І вже зовсім тихо: — У Москві об’явився цар–батюшка Петро III. Не вбили його — врятувався. На столицю збирається йти, престол у німкені відібрати хоче…
Синельников дослухався, Уже й вони сучать цю плітку? Погано про Орлових думають… Приглянувся до козаків. Крізь миготливі язики полумені проступають освітлені блідою червінню обличчя — запитливі, наполохані новиною.
— А що тоді буде?
— Права всім дасть, волю… Тоді не встиг.
Майор затримав погляд на молодому чорновусому козакові. Той повертав голову то до одного сусіда, то до другого: по збентежених очах видно було, що якась думка навалом припливла до його мозку, він аж прижмурився, наче злякався, що вона виллється з очей і стане явною.
— Волю дасть? — запитав він згодом. — Цар? — І, помовчавши, міркував уголос: — А чому б і ні… Скільки років між людом бував, сьорбнув, напевно, нашого…
— Якби він бачив, а міг таке бачити, коли вже ходив по Русі, як розпинав поміщик мою матір за те, що сховала дочку, сестрицю мою, од наруги. На дверях, мов на хресті, розіп’яв і шмагав канчуками, а я, малий іще, скиглив від страху, сховавшись за скринею. Якщо він таке бачив, то, може, й…
— Прокляті!.. — знову голос чорновусого. — Вішати їх, живцем палити на вогні… Ба, який він з виду, той цар Петро?
— Ставний, кажуть, чорнявий… Красень!
— Чорнявий… Ставний… — повторив козак і, заглибившись у себе, дивився у той бік, де за пломінню у темряві сидів майор.
Так, це були ті самі очі!
Потім козак підвів забандажовану вище ліктя праву руку і мовив ніби й не до речі:
— Додому відправлять. Навоювався…
Чи не тої миті у душі простака зродився народний ватажок? Чи не тоді в мозку неписьменного козака вперше зблиснула думка уподібнитися ликові покійного царя і сягнути по скіпетра?
Так, це був він… Синельников аж тепер пригадав собі його. Був то козак хоча й з небоязких, та якийсь жалісливий. Майор одного разу аж здивувався. В якомусь аулі в степах Джамбуйлуцької орди козаки вирубували все живе до ноги, ганялися, очманілі від крові, за дітьми й жінками — спиняти годі було: смерть прийшла до влади й летіла над землею у всій своїй жахливій потворності, меч підносився вище за голову, і мечем керував не розум, а жорстокість, — і враз майор побачив: у полум’я палаючої саклі вскочив козак, вихопив з вогню хлопчину–підлітка, посадив його попереду себе в сідло і, повернувши коня, поскакав у шелюги. Це був той самий, що потім сидів за вогнищем зі забандажованою рукою. Чекай, а як же міг цей же жалісливий мужик кількома роками пізніше недбалим помахом хустини віддавати в петлі сивих офіцерів і їхніх жінок під Оренбургом?
А міг. Чому б і ні… Людина, отримавши необмежену владу, втрачає міру і глузд… Що ж діється тоді з сумлінням? Певно, людина, ставши володарем, подає совісті якісь аргу–менти, адже мусить хоча б у власних очах бачити свою жорстокість доцільною. Чей же не може признатися собі самій, що сіє смерть лише зі страху перед програшем.
Пугачов, якому призначено було орати поле, вбивав. І проголошував, що чинить це в ім’я добра людей, які працюють на землі. Він і справді робив це для них.
Синельников, захищений присягою, убиває теж в ім’я людей, що сидять на троні. А міг би він ходити в тозі вченого…
Жінці, якій природа призначила бути куртизанкою, несподівано дісталася влада, і вона стала вбивцею зі страху втратити її.
Пугачов убивав заради себе і таких, як той татарчук, вихоплений з палаючої саклі. Синельников убиває заради себе і її величності. Її величність теж убиває заради себе і таких, як полковник Синельников. На диво подібними засадами керуються всі вбивці!
Але ж убивця вбивцеві не пара. Що вивіряє їхню віру в правоту й доцільність своїх вчинків? Смерть. Пугачов помер на пласі без стогону й каяття. Чому ж вив перед смертю, наче пес на поворозці у псаря, вінценосець Петро III у Ропшинському замку? Хіба лише зі страху? Але ж цей страх міг огорнути й Пугачова… Ні, порожнеча, в яку кане людина, що свідомо живе на світі у неправоті, лякає її. Лякають людський осуд, якого ніхто за життя не наважиться висловити, забуття або лиха пам’ять. І тому вбивця, свідомий у злочинності своїх вчинків, хапається за життя, щоб віддалити неминучу ганьбу.
Цікаво, як би ви, ваша величносте, конали на пласі, коли б Пугачов…
А я?
Синельников прокинувся зі задуми, скоса позирнув на ад’ютанта. Ні, ні, досить уже… Треба нарешті витрусити з голови небезпечні думки: йде служба, росте кар’єра, котиться казенний ридван завойованим кримським степом, — геть, геть вільнодумство; що воно дасть йому чи людям?
Чвалували степом бахмати, запряжені в повіз. В’їжджена ґрунтова дорога прослизала бурою поземкою поміж колючим кураєм і сухим тамариском, ніщо не затримувало зору серед рудої рівнини, і було якось незахисно: самотній екіпаж мчав, сполоханий безлюддям і невідомістю чужого краю. Коні сповільнили біг аж тоді, коли на обрії з’явилася плоска вершина Ак–каї19.
— Лобне місце невольничої столиці Криму, — промовив ад’ютант, кивнувши рукою у бік гори.
— Як це розуміти? — спитав Синельников. Він радий був, що супутник перервав його нав’язливі роздуми.
— Тут не один зустрів свою останню годину. Бачите он — круглий, ніби жорно, камінь. На ньому стинали голови невольникам–бунтарям і сейменам — ханським гвардийстам, що відмовлялися йти на джихад20, непокірним татарським вельможам і жінкам–перелюбницям… На цій горі помер від меланхолії жорстокий Крим–Гірей.
Парадокси… Тиран–меланхолік! Іван Грозний призначав собі непосильні церковні покути за свої криваві гріхи. Нерон грав на цитрі, коли горів підпалений ним Рим. Катерина просльозилася, дізнавшись, що в Петропавловській фортеці померла від сухот княжна Тараканова21. Сльози розпачу Крим–Гірея за чарівною Делярі–бекечі увічнив у мармурі іранський скульптор Омер — у Бахчисарайському фонтані…
— Від меланхолії, кажете? Невже в озері пролитої ним крові не зумів утопити свою любов до полонянки?
— Не знаю, скільки в тому правди, але я останні роки прожив безвиїзно в Криму, то й наслухався усілякого… Кажуть, що його душевний злам спричинила не смерть Делярі–бекечі. Він примусив замість себе плакати мармур, сам же помислював, як і його предок Іслам–Гірей III, відірвати Крим від Порти. Султан Мустафа запроторив його на острів Хіос, та перед початком війни повернув до Криму, бо спотребилися татарські орди під рукою владного полководця. Хан уже був певен своєї перемоги, та друге входження на бахчисарайський престол ознаменувало лихе провіщення…