Нарешті його мішок спорожнів, і сани повернули додому. І знову, як завжди, вони неслися, переганяючи світанок. Лиско та Пушок не допускали навіть думки про те, що їх знову каратимуть за спізнення, і неслися так, що осідлали хурделицю, на якій летів Володар Морозів, і на її крилах дісталися Веселої Долини.
Коли Клаус відпустив додому своїх скакунів, небо на сході вже сіріло. Проте поки розвиднілося, Лиско та Пушок було вже у глибоких нетрях Дикої Пущі.
За ніч Клаус так зморився, що коли він опинився вдома, то просто впав на ліжко і відразу ж міцно заснув. Поки він спав, у небі зійшло Різдвяне сонце й освітило сотні щасливих домівок, з яких лунав дитячий сміх. Усім було зрозуміло, що сьогодні тут побував Санта-Клаус.
Хай славиться його ім'я! То було перше Різдво Санта-Клауса. Після того він сотні й сотні літ робив свою шляхетну справу — дарував веселощі та щастя дітворі.
Розділ одинадцятий
ЯК НА КАМІНАХ З'ЯВИЛИСЯ ШКАРПЕТКИ
Як ви пригадуєте, в ті часи, коли ще Клаус не ходив по світу, ніхто з дітей навіть не підозрював, яка це радість — мати власну іграшку. Вам неважко буде також уявити, як раділи в тих оселях, до яких заходив цей добряк, як люди щодня із теплотою в голосі згадували Клауса та щиро раділи з його добрих справ. Щоправда, про великих воїнів, могутніх королів та мудрих учених у ті часи все-таки говорили частіше, зате нікого не згадували з такою любов'ю, як Санта-Клауса, бо тільки він один виявився настільки безкорисливим, щоби присвятити своє життя щастю інших людей. Добрі справи живуть довше, ніж великі битви, королівські укази чи наукові трактати, бо вони ширяться по світу, на всьому залишаючи свій відбиток, а їхня слава передається з покоління в покоління.
Домовленість із Володарем Нуків змусила Клауса підлаштовуватися під нові умови. Віднині він міг кататися на оленях тільки один раз на рік, і тому Клаус вирішив, що решта року, аж до нового Святвечора, він робитиме іграшки, щоби потім роздати їх дітям в усьому світі. Клаус чудово розумів, що коли працювати цілий рік, то іграшок просто не буде куди дівати, і вирішив зробити нові сани — більші, міцніші і швидкохідніші за старі, які були до всього того ще й незграбні.
Почав Клаус із того, що пішов до Повелителя Всіх Гномів і домовився з ним про те, що він, Клаус, дає йому три барабани, сопілку та ще дві ляльки, а Повелитель Усіх Гномів викує для нього міцне металеве полоззя із закрученими кінцями. У повелителя теж були діти, тільки жили вони під землею — в копальнях та печерах, і їм також потрібно було чимось гратися.
За три дні сталеве полоззя було готове, а коли Клаус приніс Повелителю Всіх Гномів обіцяні забавки, Його Величність так втішився подарунками, що на додачу до полоззя подарував ще й низку солодкоголосих дзвіночків.
— Лиско і Пушок будуть просто у захваті, — запевнив Клаус, подзеленькавши дзвіночками, щоб оцінити їх приємний спів. — А можна ще одну таку, щоби кожному оленю дісталося по низці?
— Можна, — відказав Володар Гномів, — Неси мені ще одну сопілку та іграшкового кота— і матимеш другу низку з дзвіночками, не гіршу, ніж перша.
— Згода! — промовив Клаус і подався додому по іграшки. Нові сани він майстрував куди старанніше, ніж перші. Нуки понаносили йому чимало міцних тоненьких дощок. Клаус збив із них високий заокруглений передок, щоби сніг із-під швидких оленячих копит не налітав у сани. З боків та ззаду він поробив високі облавки, аби вміщалося побільше іграшок, прилаштував до днища металеве полоззя, що дав йому Володар Гномів, — і справу було зроблено!
Сани вдалися на славу. Клаус розфарбував їх у яскраві кольори (хоча, хто б міг їх бачити в нічній порі!). Коли вже все було готове, він послав по Лиска та Пушка, щоби ті прийшли поглянути на його роботу.
Олені були в захваті від саней, але через якусь хвилину посумнішали. Вони пояснили Клаусові, що для них такі сани завеликі та заважкі.
— Ну, по снігу ми їх ще так-сяк потягнемо, — казав Лисок, — але повільно. А щоби об'їхати за ніч далекі села і міста, а на світанку бути вдома — про таке навіть і не мрій.
— То, може, запрягти у сани ще парочку оленів? — запропонував Клаус, трохи подумавши.
— Повелитель Нуків дозволив тобі запрягати десяток оленів. То навіщо відмовлятися від цього? — подав голос Пушок. — Тоді б ми неслися неначе вихор і заплигували б на найвищі дахи.
— Десять оленів у запрягу! — радісно вигукнув Клаус. — Та це просто фантастика! Прошу вас, біжіть до лісу просто зараз і постарайтеся знайти ще вісім оленів, щоби були такі
самі, як ви. Вам доведеться їсти касу для сили гріль для прудкості, а марбон — для довголіття. І не забудьте про Нарське озеро. Королева Журлайна каже, що його води дарують красу всім, хто у ньому скупається. Якщо будете робити все, що я сказав, то до наступного Святвечора ви будете найдужчими і найгарнішими оленями на світі!
Відтак Лиско та Пушок подалися у Дику Пущу шукати собі друзів, а Клаус задумався, як би то зробити так, щоб у сани можна було запрягти десять оленів.
Зрештою він вирішив попросити поради в нука Петера. Тіло того нука було кручене-перекручене, зате серце він мав добре, а ще був як ніхто винахідливий.
Петер вислухав Клауса і дав йому міцної шкіри, нарізаної вузенькими стрічками.
То була шкіра левів, але не вбитих на полюванні, а померлих від старості. З одного боку шкіряні стрічки мали короткий жовтуватий ворс, а друга сторона, вироблена вправними нуками, була м'якенька, наче оксамит. Клаус пошив із цих смужок упряж на п'ять пар оленів, і що вдалася вона міцна та зручна, то й прослужила вірою і правдою багато років.
Упряжжю та саньми Клаус займався у перервах між майструванням іграшок для дітвори. І сани, і упряж були цього разу значно гарнішими, ніж перші. Нерідко в гості до Клауса заходили безсмертні — подивитися, як він працює, допомогти порадою. Нецилія запропонувала йому наробити ляльок, які би вимовляли слова "тато" і "мама". Нуки навели Клауса на думку, що всередину ягнят можна ставити пищики: коли стиснути таку іграшку, вона казатиме: "Бе-е-е!.." А Фея-Королева придумала вставляти у фігурки пташок сюрчки, щоби ті співали, а коникам приробляти колеса, щоби діти могли їх катати.