— Ти ж, либонь, казала, що сама доглянеш пані Дженні, і нікого їй більш не треба,— докинув Айсом.— Оце ж учора ти казала, що тобі байдуже, повернеться вона чи ні.
Ельнора неголосно пхикнула, гостро і зневажливо.
— Це вона б не повернулася? Після того, як п'ять років домагалася, щоб Баярд її взяв? А поки Баярд був на війні, цілий цей час ластилася до пані Дженні? Я приглядалась до неї. Вона приїздила сюди двічі й тричі на тиждень, а пані Дженні все думає, що це із шляхетності. Але я вже бачила. Я бачила, чого їй треба. Бо я знаю цю злидоту. Знаю, як злидота вдає шляхетність. Хто шляхетний, тому й невтямки. Та мені все видко.
— Тоді й Борі, виходить, злидота,— зауважив Айсом.
Ельнора зараз же обернулася, але Айсом схопився із стільця ще до того, як вона сказала:
— Ти краще помовч та приготуйся подавати вечерю.
Вона дивилась, як він підійшов до умивальника й лагодився мити руки. Тоді повернулася знову до столу, її довгі брунатні руки вміло поралися коло червоних помідорів та блідаво-зеленої салати.
— Повинність,— мовила вона.— Це не перед Борі повинність, і не перед нею. Це повинність перед тими, котрі небіжчики. Перед старим мастером Джоном, і полковником, і мастером Джоном, і Баярдом, котрі небіжчики й самі нічого не можуть зарадити. Ось перед ким повинність. Отож про це я й кажу. І ніхто цього не розуміє, тільки вона там у своєму кріслі, та я, негритянка, отут на кухні. Я нічого не маю до неї. Я тільки кажу — знайся шляхетний з шляхетним, а простий собі з простим. Одягай-но куртку. Вечеря готова.
ІІІ
Розповів їй хлопець. Вона нахилилася вперед у кріслі на коліщатках і дивилась у вікно, як жінка з дитиною пройшли через сад і зникли за рогом будинку. Все ще нахилившись уперед і дивлячись у сад, вона чула, як вони входять у дім, минають двері бібліотеки і підіймаються сходами. Вона ані ворухнулась, ані повернула голову до дверей. Вона й далі дивилась у сад, на розбуялі кущі, які привезла з Кароліни пагінцями, ледь більшими від сірничин. Тут, у саду, вона познайомилася із цією молодою жінкою, що мала одружитися з її небожем і народити йому сина. Було то в 1918 році, коли молодий Баярд і його брат-близнюк Джон ще служили у війську, у Франції. Було то ще перед тим, як Джон загинув,— Нарсіса тоді щотижня разів два-три навідувалася до неї з міста, коли вона клопоталася з квітами. "І весь той час уже була заручена з Баярдом, а мені не сказала,— подумала стара жінка.— Але вона й узагалі неговірка була зі мною.— Думка її снувалась далі, а погляд був звернений у сад, що поволі наповнювався присмерком, у той сад, куди вже п'ять років не ступала її нога.— Неговірка, про що б не була мова. Часом я дивуюсь, як то вона зуміла заручитися з Баярдом, коли така мовчазна. Може, просто тому, що була поруч, що займала місце. Ото ж так і з тим листом".
Це сталося одного дня незадовго перед поверненням Баярда. Нарсіса прийшла, пробула дві години і вже мала прощатись, коли раптом показала листа. Лист був анонімний і непристойний і звучав так, наче писав його хтось не сповна розуму. Спершу вона пробувала переконати Нарсісу, щоб та дозволила їй показати листа Баярдовому дідові, нехай би він знайшов винуватця та провчив його, але Нарсіса не схотіла. "Я просто спалю його, й на тому кінець",— сказала вона. "Ну, це ваша воля,— відказала їй стара жінка.— Але таких речей не можна попускати. Порядна жінка не повинна дозволяти, щоб її хтось так шантажував, навіть поштою. Кожен джентльмен у це повірить, зважатиме на це. Та й коли ви зараз нічого не зробите, він знову до вас напише". "Тоді я покажу листа полковникові Сарторісу,— сказала Нарсіса. Вона була сирота, її брат також воював у Франції.— Як ви цього не розумієте? Хіба ж можу я сказати якомусь чоловікові, що про мене хтось таке думає!" "Ну, я б воліла, щоб цілий світ знав, що хтось про мене це раз подумав і дістав по заслузі, аніж би він безкарно й далі про мене такі речі думав. Але це ваша воля". "Я просто спалю його й на тому кінець",— сказала Нарсіса. А потім повернувся Баярд і трохи згодом узяв шлюб з Нарсісою, і вона поселилася в них у домі. Потім вона завагітніла, Баярд перед тим, як мала народитись дитина, загинув при аварії літака, а його дід, старий Баярд помер, і з'явилася на світ дитина, і лише через два роки старша жінка надумала запитати Нарсісу, чи не було ще таких листів; Нарсіса відповіла, що ні.
Отак вони й жили собі спокійно своїм жіночим життям у великому домі без чоловіків. Вряди-годи старша жінка нараджувала Нарсісі, щоб одружилася вдруге. Але та спокійно відмовлялася, і так минали в них роки, у двох жінок і хлопчика, якого старша жінка вперто називала Джонні, іменем його небіжчика дядька.
А потім одного вечора, тиждень тому, до Нарсіси мав завітати хтось у гості й залишитись на вечерю. Довідавшись, що гість цей — чоловік, старша жінка якийсь час сиділа мовчки в своєму кріслі. "Ага,— подумала вона.— Нарешті. Ну що ж. Так воно й мало бути, вона ж молода. І мусить марнувати свій вік на самоті, зі старою бабою, прикутою до ліжка. Що ж. Але я й не хочу, щоб вона пішла за моїм прикладом. Не бажаю їй цього. Та й вона ж по крові не з Сарторісів. Зовсім їм не кревна, цим дивацьким гордовитим душам". Гість прийшов. Вона побачила його тільки на вечері, коли її крісло підкотили до столу в їдальні. Він виявився досить молодим чоловіком, уже лисим, з хитруватим обличчям і ключиком Фі Бета Каппа[1] на ланцюжку від годинника. Ключик їй нічого не сказав, але що чоловік цей — з Півночі, вона відразу розпізнала, і коли він заговорив до неї, обурення її стало люттю, і вона відсахнулася в кріслі, наче змія перед стрибком; рух був такий сильний, що крісло відкотилося від столу.
— Нарсісо! — вигукнула вона.— Що тут робить цей янкі?
Вони сиділи за столом, освітленим свічками, всі троє тверді й неподатливі. Тоді озвався гість:
— Пані, жодного янкі не лишилося б у живих, якби нам тоді довелося помірятись силою з вашою статтю.
— Вам нема потреби казати мені це, юначе,— відмовила вона.— Дякуйте своїй долі, що ваш дід боровся тільки з чоловіками.
Після цього вона гукнула Айсома й наказала вивезти себе з. Їдальні без вечері. І навіть не дозволила засвітити світло у спальні й відмовилася від таці з вечерею, яку прислала нагору Нарсіса. Поночі вона сиділа біля вікна аж доти, доки незнайомець вийшов з дому.