Ельнора була біля крісла.
— Як на таку ледащицю, вона нівроку жвава,— мовила Ельнора холодно й тихо.
— Отак схопитись...— знову почала стара жінка і урвала.— Не говори про неї таким тоном.
— Я сказала тільки правду,— відповіла Ельнора.
— То тримай її при собі. Вона Баярдова дружина. І належить тепер до Сарторісів.
— Ніколи вона до Сарторісів не належатиме,— відповіла Ельнора.
Стара жінка дивилась у вікно.
— Отак раптом схопитись і вибратись до Мемфіса на дві доби. І це ж скільки років хлопцеві, вона жодної ночі не провела за цей час поза домом! Подумай-но, кинути його на цілих дві доби, і не пояснити, з якої це причини, а тоді вернутись додому, за хлопця і гайда в ліс серед білого дня. Нехай би вже він скучив за нею, але ж ні. Чи, може, гадаєш, таки скучив?
— Зовсім ні,— відповіла Ельнора.— Сарторіси не мають такого звичаю.
— І я так думаю.— Стара жінка дивилась у вікно. Ельнора стояла трохи ззаду, за кріслом.— Вони пішли через пасовище?
— Не знаю. Так і попрямували собі далі. До річки.
— До річки? А це б задля чого?
Ельнора не відповіла. Вона стояла трохи ззаду, за кріслом, випростана, нерухома, як індіанка. День доходив кінця, сонце вже спускалося до обрію, поземно просвітлюючи сад під вікном, і невдовзі жасмин задухмянів по-вечірньому,— запах його долинав до кімнати повільними хвилями, майже відчутний на дотик, ніжний і п'янкий. Обидві жінки непорушно застигли біля вікна, одна нахилившись трохи вперед у кріслі, а друга, так само нерухома, стояла ззаду за кріслом, випростана, мов каріатида.
Світло в саду почало вже набирати мідяного відтінку, коли показалася Нарсіса з хлопцем, прямуючи до дому. Стара жінка в кріслі на коліщатках рвучко хитнулась наперед. Ельнорі здалося, що вона цим рухом наче виривається із свого безпорадного тіла і, немов пташка, лине через сад назустріч дитині; сама хитнувшись трохи наперед, Ельнора побачила на обличчі старої вираз нетерплячості, любові й забуття. Двоє тих, що внизу, пройшли через сад і були вже біля самого будинку, коли стара жінка раптом відсахнулася в кріслі.
— Боже, вони мокрі! — вихопилось у неї.— Глянь на їхню одіж. Бони так в одежі й купалися!
— Краще-но я піду готувати вечерю,— відказала на те Ельнора.
II
У кухні Ельнора готувала салат і помідори і краяла хліб (не справжній кукурудзяний хліб і навіть не корж), що його навчила її пекти та жінка, саме ім'я якої вона згадувала тільки в крайній потребі. Айсом і Седі сиділи на стільцях під стіною.
— Я нічого не маю до неї,— сказала Ельнора.— Я чорна, а вона біла. Але в моїх чорних дітей більше доброї крові, ніж у неї. Більше порядності.
— Ви з пані Дженні гадаєте, наче тільки й людей, що пані Дженні,— озвався Айсом.
— А то хіба не так? — запитала мати.
— Пані Дженні живе у злагоді з молодою панією,— сказав Айсом.— А це ж якраз вона мала би щось закинути пані Нарсісі. Але я нічого такого не чув від неї.
— Бо пані Дженні має шляхетність,— мовила Ельнора.— Ось чому. Тільки ти на цьому зовсім не розумієшся, ти запізно народився, щоб її будь-де побачити, окрім у пані Дженні.
— А мені здається — шляхетність то шляхетність, чи в пані Дженні, чи в кого іншого,— відказав Айсом.— Не бачу різниці.
Ельнора раптом ступила від столу. Айсом так само раптово схопився на ноги і відсунув стільця, даючи матері пройти. Але вона тільки підійшла до буфета, дістала таріль і повернулася назад, до помідорів.
— Якщо в кого шляхетність зроду, або якщо він Сарторіс, то це ще не все. Треба себе в житті показати, ось що.— Ельнора говорила рівним без інтонації голосом, не перестаючи працювати своїми брунатними руками, гнучкими і вправними. Словом "вона" Ельнора позначала обох жінок, лише злегка наголошуючи займенник, коли він стосувався пані Дженні.— Сама одна проїхала цілу дорогу, і це тоді, як у краю аж роїлося від янкі. Цілу дорогу від Кароліни. Всю ж її рідню вбили й перебили, крім старого мастера Джона, та й той був за двісті миль у Міссісіпі...
— Звідси до Кароліни більше як двісті миль,— докинув Айсом.— Ми вивчали в школі. Майже дві тисячі.
Ельнорині руки працювали й далі, а що казав син, вона ніби й не чула.
— Ті ж янкі вбили її батька й чоловіка, спалили дах над головою в неї з матір'ю там, у Кароліні, і вона сама-одна проїхала цілу дорогу до Міссісіпі, до єдиного родича, що в неї лишився. Добувалася сюди глухої зими і тільки й мала з собою, що кошика, а там трохи квіткової розсади, дві пляшки вина та оті кольорові шибки, що їх мастер Джон вправив у вікно бібліотеки — щоб вона дивилась через них і їй здавалося, наче це в Кароліні. Приїхала сюди смерком на Різдво, старий мастер Джон, діти й моя мама стояли на ганку, а вона так гордовито сиділа у фургоні, чекаючи, поки старий мастер Джон допоможе їй злізти. Вони навіть не поцілувались тоді, тобто на людях. Старий мастер Джон лише сказав: "Оце так, Дженні", і вона лише сказала? "Оце так, Джонні", і вони пішли до будинку, він вів її за руку, аж поки ввійшли всередину, де вже нічиє око не могло підглянути за ними. Тоді вона зайшлася плачем, а старий мастер Джон підтримував її після всіх тих чотирьох тисяч миль...
— До Кароліни немає чотирьох тисяч миль,— докинув Айсом.— Лише дві тисячі. Так у підручнику написано.
Ельнора не звернула уваги на його слова, руки її працювали не перестаючи.
— Той плач її розворушив, добре розворушив. "Це тому, що я не звикла плакати,— казала вона.— Я й забула, як плачуть. Я ніколи не мала на це часу. Ті кляті янкі,— казала вона.— Ті кляті янкі".
Ельнора знову підійшла до буфета. Безшелесно ступаючи босоніж, вона мовби вийшла із звука власного голосу, щоб той звук і далі наповнював кухонну тишу, коли голос уже завмер. Вона взяла ще один таріль і повернулася до столу, знову заходившись готувати помідори й салату, їжу, до якої вона сама не відчувала охоти.
— І оце вона думає (тепер Ельнора говорила про Нарсісу, її син і дочка це розуміли), так собі схопилася, подалась до Мемфіса на забави, а її полишила саму в домі на два дні, і нікого біля неї, окрім негрів. Поселитися тут під Сарторісовим дахом, десять років їсти Сарторісів хліб, а тоді схопитись і гайда до Мемфіса, мов якийсь чорний селюк, котрому закортіло побачити місто, і навіть не сказати чого.