І
Ельнора вийшла з своєї хатини і попрямувала через подвір'я до будинку. В довгому надвечір'ї великий прямокутний будинок і надвірні будівлі лежали сонно й мирно, як уже мало не сотню років відтоді, коли Джон Сарторіс прибув із Кароліни і побудував це все. Він помер у цьому домі, і його син Баярд теж, і Баярдів син Джон, і Джонів син Баярд — кожного з них виносили на кладовище з цього дому, і тільки останній Баярд помер не тут.
Отож теперішній спокій був спокоєм жіноцтва. Проходячи через подвір'я до кухонних дверей, Ельнора згадала, як о цій годині десять років тому старий Баярд, що доводився їй однокровним братом (про що, можливо,— хоч це й малоймовірно,— вони обоє, а також Баярдів батько, не знали), походжав туди-сюди на задньому ганку і гукав у бік стайні, щоб котрийсь негр подав йому верхову кобилу. Але він уже давно помер, і його онук Баярд теж помер, коли йому було тільки двадцять шість років, та й негрів тих не стало: Саймен, чоловік Ельнориної матері, спочивав у могилі, Каспі, Ельнорин чоловік, сидів у в'язниці за крадіжку, а син її Джобі вибрався до Мемфіса, щоб розгулювати там чепуруном по Біл-стріт. Отож у домі залишилися тільки дев'яносторічна сестра першого Джона Сарторіса — Вірджінія, котра проводила свої дні в кріслі на коліщатках, що стоялс біля вікна над квітником,— і Нарсіса з сином, вдова по молодому Баярдові.
Вірджінія Дюпре перебралася до штату Міссісіпі в 1869-му році останньою з каролінської родини — вона приїхала, в чому стояла, з самим лише кошиком, де було кілька кольорових шибок із вікна їхнього дому в Кароліні, кілька саджанців та дві пляшки портвейну. Вона пережила свого брата, свого небожа, небожевого сина і двох онуків по братові, і тепер доживала віку в будинку, де не лишилося жодного чоловіка, мешкала там разом з дружиною одного з правнуків по братові та з її сином Бенбоу, якого вона вперто називала Джонні, іменем його дядька, котрий загинув у Франції. З негрів зостались Ельнора, що куховарила, її син Айсом, що виконував усякі господарські роботи, та її дочка Седі, що спала обік ліжка Вірджінії Дюпре і доглядала стару пані, мов немовля.
Але з цим усе було гаразд. "Я й сама можу про неї подбати",— подумала Ельнора, переходячи подвір'ям.
— І не треба мені нічиєї помочі,— сказала вона вголос, ні до кого не звертаючись,— поставна жінка, шкіра в неї була кольору кави, а голова маленька, високо посаджена і зграбна.— Бо то клопіт Сарторісів. Полковник розумів це, коли перед смертю казав мені подбати про неї. Мені казав, а не якійсь зайді з міста.
Ельнора подумала, чом це вона прийшла сюди на годину раніше, ніж було треба. Ага, ось воно що: пораючись у себе в хатині, вона побачила, як Нарсіса, дружина молодого Баярда, ішла зі своїм десятирічним сином через пасовище. Ельнора стала на дверях і дивилась, як хлопчик і здорова молода жінка в білому проходили спекотної пополудневої пори через пасовище до річки. Її не цікавило, ані куди вони йдуть, ані чого, як то б цікавило білу жінку. Ельнора була тільки наполовину біла, отож вона просто дивилася на білу жінку з виразом мовчазної і глибокої зневаги, як і тоді, коли вислуховувала накази — чи то зважувала їх зміст — дружини спадкоємця цього дому, ще за його життя. Так само як і оце недавно, два дні тому, вислухала Нарсісу, коли та сповістила її, що на день-два їде до Мемфіса і що, отже, Ельнорі доведеться доглянути її стару тітку. "Немовби я й так не роблю цього завше,— подумала Ельнора.— Це ти мало що для кого-небудь зробила, відколи приїхала сюди. Ти була нам зовсім непотрібна. Так і знай". Але цього вона не сказала. Вона тільки подумала це, а сама допомогла Нарсісі зібратись у дорогу і мовчки дивилась, як карета від'їжджала до міста на станцію. "Можеш і не вертатись сюди",— промайнула в неї думка, коли карета зникла в далечині. Однак сьогодні вранці Нарсіса повернулась, і навіть не натякнула, в чому полягає причина її раптового від'їзду і раптового повернення. А оце щойно о цій денній годині Ельнора з дверей своєї хатини побачила, як Нарсіса з хлопцем пройшли через пасовище під спекотним червоним сонцем.
— Ну, це її голови клопіт, куди вона там іде,— мовила вголос Ельнора, піднімаючись на кухонний ганок.— Так само як і те, що вона подалася до Мемфіса, покинувши пані Дженні онде в кріслі на самих лише негрів,— похмуро й непослідовно додала вона все ще вголос.— Мене й не здивувало, що вона туди подалася. Дивно тільки, чом повернулася. Але ні. Чого б там дивно. Вона й не думає звідси забиратись, коли вже тут осіла.— І ще мовила — тихо, без ненависті чи запалу: — Злидота. Міська злидота.
Ельнора ввійшла до кухні. Її дочка Седі їла за столом холодну ріпу й гортала замацаний по краях журнал мод.
— А ти чого тут сидиш? — спитала вона.— Як пані Дженні тебе гукне, ти звідси й не почуєш!
— Пані Дженні нічого не треба,— відказала Седі.— Вона сидить собі коло вікна.
— Куди пішла молода пані?
— Не знаю. Вона й Борі кудись вийшли. Ще не повернулися.
Ельнора пробурчала щось у відповідь. Черевики її були не зашнуровані, і вона легенько скинула їх,— одним рухом і другим,— тоді вийшла з кухні й через хол подалася до сходів. Високий завмерлий хол наповнювали пахощі з саду та незліченні дрімотні шерехи червневого пообіддя. Нагорі вона підійшла до відчинених дверей бібліотеки. Біля звідного вікна в кріслі на коліщатках сиділа стара жінка. (По краях піднятої тепер рами було вставлено шибки з кольорового каролінського скла, які взимку обмережували голову та погруддя жінки, наче рамки в портреті.) Сиділа вона рівно — худенька випростана жінка з волоссям такого кольору, як побілена стіна, і носом витонченої форми. Плечі їй покривала біла вовняна шаль, на тлі чорної сукні не біліша, ніж її волосся. Вона непорушно дивилась у вікно, і профіль вимальовував благородні обриси її обличчя. Коли Ельнора зайшла, стара кинула на неї нетерплячий запитливий погляд.
— Може, вони через кухню повернулися? — спитала вона.
— Ні,— відповіла Ельнора.
Вона рушила до крісла. Стара жінка знову задивилась у вікно.
— Мушу сказати, що я зовсім цього не розумію. Пані Нарсіса не така вже непосидюча. І отак раптом схопитись...