А через три дні Нарсіса раптом вибралася в таємничу подорож до Мемфіса і пробула там дві доби, хоча відтоді, як народився син, жодної ночі не провела поза домівкою. Поїхала вона, нічого не пояснюючи, і повернулася так само, і оце зараз стара жінка побачила, як вона з сином пройшла садом, обоє в мокрій ще одежі, так, наче вони тільки-но вибралися з річки.
Розповів їй хлопець. Він зайшов до кімнати, переодягнений у все сухе, його ще мокре волосся було гладенько зачесане. Вона не озвалася ні словом, коли він увійшов і підступив до її крісла.
— Ми були в річці,— сказав він.— Тільки не плавали, а просто сиділи у воді. Мама хотіла, щоб я показав їй те місце, де завжди купаюся. Але ми не плавали. Здається, вона й не вміє. Ми просто сиділи у воді, не скидаючи одежі. Цілий вечір. Вона так хотіла.
— А-а,— відказала стара жінка.— Ну що ж. Це, певно, дуже цікаво. Вона скоро зійде вниз?
— Зараз. Ось тільки перевдягнеться.
— Ну що ж... Коли хочеш, можеш до вечері погуляти надворі.
— Якщо потрібно, я можу й тут побути.
— Ні, йди надвір. Я посиджу сама, поки прийде Седі.
— Гаразд.
Він вийшов з кімнати.
Сонце сідало, і разом з ним повільно пригасало вікно. Посрібніла голова старої жінки пригасала також, непорушна, мов голова бюста, поставленого на шафу. Нечисленні кольорові шибки, що обрамлювали вікно, замріяно мінились яскравими й приглушеними барвами. Вона все сиділа перед вікном, аж доки нарешті почула, як дружина її небожа спускається сходами. Коли Нарсіса ввійшла до кімнати, вона сиділа й спокійно дивилась на двері.
Нарсіса була в білому, здорова тридцятилітня жінка, що в присмерку чимось нагадувала величну вирізьблену статую.
— Може, засвітити? — спитала вона.
— Ні,— відповіла стара.— Ні, ще ні.
Вона сиділа в кріслі випростана, непорушно дивлячись, як молода жінка проходить через кімнату,— її біла сукня пливла повільно й велично, вона була немов живою каріатидою з фасаду якогось храму. Нарсіса сіла.
— Це ті лис...— мовила вона.
— Стривай,— урвала її стара.— Поки ти ще не почала. Жасмин. Чуєш, який запах?
— Так. Це ті...
— Стривай. Щодень о цій порі він починає пахтіти. Отак і того червневого дня п'ятдесят сім років тому о цій порі. Я привезла його з Кароліни, в кошику. Пригадую, того першого року в березні я цілу ніч не лягала,— палила газети, щоб корінці не замерзли. Чуєш запах?
— Так.
— Якщо це одруження, ти знаєш мою думку. Я казала тобі п'ять років тому, що не картатиму тебе. Молода жінка, вдова. Навіть з дитиною — я тобі казала, що дитина — це замало. Я казала тобі, що не картатиму тебе, якщо ти вчиниш інакше, ніж я. Казала я тобі?
— Казали. А ге річ не в тому.
— Що? Не в тому?
Стара жінка сиділа випростана, трохи відхиливши голову назад, проникливий вираз її тонкого обличчя покривала напівсутінь.
— Я не картатиму тебе, я тобі казала. Про мене ти можеш не думати. Моє життя скінчене, мені мало що треба, і з допомогою негрів я обійдуся. На мене не зважай, чуєш?
Молода жінка нічого не відповіла, так само непорушна і спокійна. Голоси Тхні неначе матеріалізувалися в темряві поміж ними, вийшовши з Тхніх уст, відокремившись від обох нерухомих і повитих смерком облич.
— Ну, то кажи,— озвалася стара жінка.
— Це ті листи. Тринадцять років тому, пам'ятаєте? Ще до того, як Баярд повернувся з Франції, ще коли ви навіть не знали, що ми заручені. Я показала вам один з них, і ви хотіли дати його полковникові Сарторісу, щоб він знайшов, хто його послав, а я не погодилася. І ще ви сказали, що порядна жінка не повинна дозволяти, щоб їй писали анонімні любовні листи, хоч би й як вони їй подобалися.
— Так. Я сказала, хай краще цілий світ знає, що порядна жінка одержала такого листа, аніж один якийсь чоловік потай думає таке про неї і лишається безкарним. Ти сказала мені, що листа спалила.
— Я збрехала. Я зберегла його. І отримала їх ще десять. Я приховала це від вас через ті ваші слова про порядну жінку.
— Ага,— мовила стара.
— Атож. Я зберегла їх усі. Мені здавалося, вони так надійно у мене сховані, що ніхто їх ніколи не знайде.
— І ти перечитувала ті листи. Діставала раз у раз і наново перечитувала.
— Мені здавалося, вони надійно сховані. А тоді, пригадуєте, однієї ночі — ми з Баярдом саме одружилися — хтось вдерся до нашого міського будинку? Тієї самої ночі, коли бухгалтер з банку полковника Сарторіса викрав гроші й утік? Другого ранку виявилося, що листи зникли, і тоді я зрозуміла, хто їх посилав.
— Так,— мовила стара жінка. Вона сиділа непорушно, її голова, повита смерком, скидалася на голову срібного бюста.
— Отож вони попали в чужі руки. Вони були в когось. Спершу я мало не збожеволіла. Я вже відчувала, як чужі люди, чоловіки, читають їх, бачать на них не тільки моє ім'я, а й сліди моїх очей, там, де я перечитувала їх знов і знов. Я аж нетямилася. Коли в нас із Баярдом був медовий місяць, я просто місця собі не знаходила. Я навіть не могла думати про нього одного. То було так, наче я мусила спати заразом з усіма чоловіками на світі! Але то було майже дванадцять років тому — потім народився Борі, і я неначебто з усім цим примирилася. Звикла до думки, що вони десь там, у чужих руках. Може, я уявляла, що їх уже нема, що їх знищено і мені нічого не загрожує. Інколи я згадувала про них, але втішала себе надією, що маю захисток у синові, що хтось би мав через нього переступити, а вже тоді б мене досяг. Немовби досить було жити ось тут з вами, щиро дбати про Борі й вас, щоб... А тоді одного дня через дванадцять років приїхав до мене цей чоловік, цей єврей. Той самий, що залишився на вечерю.
— Ага,— мовила стара жінка.— Так.
— Він із федеральних слідчих органів. Вони й досі ще шукають того, хто обікрав банк, і мої листи потрапили до цього агента. Він їх знайшов, де той бухгалтер загубив їх чи кинув тієї ночі, коли втікав,
і агент тримав листи всі ці дванадцять років, поки вів слідство. Нарешті він приїхав до мене, пробуючи вивідати, де той чоловік подівся, адже я мусила б знати, коли він писав мені такі листи. Пам'ятаєте, як ви на нього подивились і спитали: "Нарсісо, що це за янкі?"?
— Так. Пам'ятаю.
— Отже, це в нього були мої листи. Він тримав їх аж дванадцять років. Він...