Землі дзвонять

Сторінка 9 з 11

Івченко Михайло

— Золота шукаєш, сину, щастя свого? — поспитала мама. Я мовчав.

Мама поглянула вгору й тихо заплакала.

— Ось і життя моє, сину! Нічого не зосталось.

— Теперь, мамо, нема про що клопотатись!

— Як горіли гвоздики й чорнобривці, та клен червонів, а я молода була, я молилась щоранку. А він мені муки та й муки щоразу посилав. Куди мені тепер іти, нащо він покинув мене?

Вона глибоко зітхнула, в тихих очах горів якийсь глибокий намір. Мама хвилину постояла й пішла під гору.

Я став оглядати вогнище. Одна груша виразно посмалилась, і мені чомусь найбільш шкода її було. Я обійшов круг вогнища й раптом на канаві зустрічаю Харитона.

Він сидить, стуливши голову руками, втомлено зігнувшись, немовби в собі зосереджений.

— Ти що тут робиш?

Він раптом затрусився, підвів голову й глянув на мене неспокійними чоловічками.

Я впився в його гостро й пристрасно і тоді тихо й докірливо сказав:

— Каїн ти! Брат злякано:

— Що ти?

— Я все знаю!

— Це не я. Справді, не я, брате!

— Неправда твоя! Я все бачу. Голос йому раптом упав:

— Ти прийшов судити мене?

— Я? Я цього не збиравсь...

— А нащо палицю держиш?

— Я йду собі,— хто мені дав право судити?

— Ге, судити! — Він сумно похитав.— А хто муку отаку влив у серце мені? Га? Чи я можу бути спокійним? Я б оце взяв гору та й пошпурив її геть к чорту! Так мені болить, брате, всередині!..

Він поглянув на мене, ніби про щось полохливо благаючи. В синяві очей затліла якась глибока крихта тепла. Очі заблищали, запливли сльозами.

Я падаю до нього, тисну близько до себе й шепочу:

— Ти зовсім не винний. І я не прийшов судити тебе. Ні! Ні!

Брат, здригаючись, плакав навзрид.

— Я тут, як звір, затурканий, і ніхто не поміг мені, як доля вдарила. Мене одштовхнули, кинули, мов гадюку, на огонь. Що я міг зробити? А? Мені тільки кісно було. Хотілось по-новому все тут зладити. Поставити нові хати. Засадити землі хмелем, жити по-людськи.

— В тебе, брате, серце закипілося гнівом,— кажу я.

— Ти знаєш,— не слухаючи, відповідає він,— десятина хмелю дає п'ять тисяч золотом. І це ж на ціле життя! Ти тільки подумай. П'ять тисяч золотом! Людиною станеш!

— А ти звіром став.

— Звіром, кажеш? Так звір тільки й живе на землі. Еге, коли б я був звіром! А мені за все, що тільки зроблю, обкипає серце! Ні, ти не слухай, брате, моїх теревенів! Будь мені рідний, скажи хоч одно слово тепле! Тоді я для тебе сам розірвусь. Га? Чуєш, брате?

Він сидів і тихо плакав. А я тримав його, як малу дитину, й заспокоював.

XVI

Після того я щось кілька днів зовсім не бачив Харитона. Де він подівся з дружиною, я не знав. Ми всі оселились на пасіці в Павла.

Сьогодні сестра одходить до начміліції. Вона ще зранку щось метушиться, бігає й плаче, а в перервах тягне якусь довгу й смутну пісню.

Пізніш вибігає з хати, й стає простягнута вгору, притиснувшись до берези, і щось пристрасно, скам'яніло шепоче.

До катраги приходить заплакана, але зовні спокійна.

— Ти вже йдеш? — поспитала мама.

— Сестро, люба! Таки береш цей тягар на плечі?

— А що ж мені робити, братіку? Га? Що скажеш робити?

— Це велика кара тобі, сестро!

— То треба взяти, понести до кінця,— тихо відповідає вона.

Вона помовчала, болісно-стомленими очима оглянула кат-рагу.

— Та ти не клопочись! Я ще прийду до тебе. Я ще житиму й житиму.

Вона оглянула мене уважніш.

— І ти нещасний, я бачу: он уже й лисенький. І лисенький, і щербатенький. Та я про це нікому не скажу. Дай я поцілую тебе, брате.

Поглянула на пучок засушених квіток.

— І вас, чорнобривці, вже більш не побачу... Вкінець уразливо скривилась, кивнула головою:

— Ну, я біжу. Мені тепер ніколи, братіку, дуже ніколи... Метнулась і зникла. Лише кілька стрічок у косах зоставили

довгий слід.

— На вінчання, доню, на радість родові! — тихо сказала мама й заплакала.

Павло якось уникає нас. Він забивається кудись у кущі й там щось робить. Коли вийшла сестра, я виразно почув хрипкі голоси з сопілки. Тоді раптом, мовби зірвалась, розправилась довга й смутна пісня й тихо пішла поміж кущами.

Вона хвилинами обривалась, але чимраз виростала й дужчала.

Я не в силі одірватись од неї, йду просто дерева. Брат сидить під кущем дикої троянди й з насолодою, з радісним поглядом смокче сопілку.

Угледівши мене, виймає сопілку й дивиться п'яно й захоплено.

— Сестра одійшла од нас назовсім,— кажу я.

— Куди?

— До начміліції.

— Ну, що ж! Що їй більш робити?

— Хіба тобі байдуже? Він замислився.

— Мені тепер усе байдуже.

— Чого ти нас уникаєш?

— До кущів більше звик. Вони мене слухають і не глузують.

— А хіба ми глузували?

— Та потрошку.

— Все руйнується, брате,— кажу я.

— Ще є пасіка,— відповідає він у задумі,— а коли й її розтягнуть, я тоді піду голий на кущі. Буду жити звіром, та ніяка свинота не стане знущатися. Ось що! А що мені тепер? Га? Мені нічого не треба.

Він помовчав, кудись упірнувши своїм зором. Тоді послинив сопілку й почав награвати. Пісня його щодалі дужчала, бадьорі хвилі рвались із смутної мелодії, немов тікали кудись у простір.

XVII

Зовні це був звичайний жебрак, у зеленому обірваному плащі, в рудому, незвичайно потертому кашкеті. Та дивувала одна палиця — з нанизаними обручиками роговини, з великим дзьобом якогось птаха.

І ніс у цього чоловіка так само великий, гострий, а сині очі розм'яклі та посоловілі. Добродій привітався й признавсь:

— Учитель місцевої школи Іван Тхоренко. Іду з сусіднього села. Ходив, щоб дядьки поле приорали.

— Ну, й що ж? — питає мама.

— Та що, зайшов по дорозі перепочити, води напитися та й погомоніти.

— Ну, а поле як?

— Хм, поле! Поле так. Ось приходжу в один двір, кажу: так і так, дядюшка, а він на мене: зирк, зирк! А тоді й кепкує: чого це ви, Йване Пилиповичу, немов по шматки. По шматки ходити — то святе діло, нема тут ніякого сорому! А він тільки скоса дивиться та радіє. Старцями, каже, всі поробились, урівнялись. Ну, а мені байдуже. Хай кепкують! Коли старець із старця кепкує, яка то обида буде?

— Так-таки зорють? — запитує мама.

— Зорють, тьотю! Ще світ не перевівся,— радісно повторює гість.

— Ну, і що ж ви, раді цьому? — запитую я.

— Я радий? Я тепер усьому радий.

— А чому?

— Та тому, що світ ще не перевівся.