— Золота шукаєш, сину, щастя свого? — поспитала мама. Я мовчав.
Мама поглянула вгору й тихо заплакала.
— Ось і життя моє, сину! Нічого не зосталось.
— Теперь, мамо, нема про що клопотатись!
— Як горіли гвоздики й чорнобривці, та клен червонів, а я молода була, я молилась щоранку. А він мені муки та й муки щоразу посилав. Куди мені тепер іти, нащо він покинув мене?
Вона глибоко зітхнула, в тихих очах горів якийсь глибокий намір. Мама хвилину постояла й пішла під гору.
Я став оглядати вогнище. Одна груша виразно посмалилась, і мені чомусь найбільш шкода її було. Я обійшов круг вогнища й раптом на канаві зустрічаю Харитона.
Він сидить, стуливши голову руками, втомлено зігнувшись, немовби в собі зосереджений.
— Ти що тут робиш?
Він раптом затрусився, підвів голову й глянув на мене неспокійними чоловічками.
Я впився в його гостро й пристрасно і тоді тихо й докірливо сказав:
— Каїн ти! Брат злякано:
— Що ти?
— Я все знаю!
— Це не я. Справді, не я, брате!
— Неправда твоя! Я все бачу. Голос йому раптом упав:
— Ти прийшов судити мене?
— Я? Я цього не збиравсь...
— А нащо палицю держиш?
— Я йду собі,— хто мені дав право судити?
— Ге, судити! — Він сумно похитав.— А хто муку отаку влив у серце мені? Га? Чи я можу бути спокійним? Я б оце взяв гору та й пошпурив її геть к чорту! Так мені болить, брате, всередині!..
Він поглянув на мене, ніби про щось полохливо благаючи. В синяві очей затліла якась глибока крихта тепла. Очі заблищали, запливли сльозами.
Я падаю до нього, тисну близько до себе й шепочу:
— Ти зовсім не винний. І я не прийшов судити тебе. Ні! Ні!
Брат, здригаючись, плакав навзрид.
— Я тут, як звір, затурканий, і ніхто не поміг мені, як доля вдарила. Мене одштовхнули, кинули, мов гадюку, на огонь. Що я міг зробити? А? Мені тільки кісно було. Хотілось по-новому все тут зладити. Поставити нові хати. Засадити землі хмелем, жити по-людськи.
— В тебе, брате, серце закипілося гнівом,— кажу я.
— Ти знаєш,— не слухаючи, відповідає він,— десятина хмелю дає п'ять тисяч золотом. І це ж на ціле життя! Ти тільки подумай. П'ять тисяч золотом! Людиною станеш!
— А ти звіром став.
— Звіром, кажеш? Так звір тільки й живе на землі. Еге, коли б я був звіром! А мені за все, що тільки зроблю, обкипає серце! Ні, ти не слухай, брате, моїх теревенів! Будь мені рідний, скажи хоч одно слово тепле! Тоді я для тебе сам розірвусь. Га? Чуєш, брате?
Він сидів і тихо плакав. А я тримав його, як малу дитину, й заспокоював.
XVI
Після того я щось кілька днів зовсім не бачив Харитона. Де він подівся з дружиною, я не знав. Ми всі оселились на пасіці в Павла.
Сьогодні сестра одходить до начміліції. Вона ще зранку щось метушиться, бігає й плаче, а в перервах тягне якусь довгу й смутну пісню.
Пізніш вибігає з хати, й стає простягнута вгору, притиснувшись до берези, і щось пристрасно, скам'яніло шепоче.
До катраги приходить заплакана, але зовні спокійна.
— Ти вже йдеш? — поспитала мама.
— Сестро, люба! Таки береш цей тягар на плечі?
— А що ж мені робити, братіку? Га? Що скажеш робити?
— Це велика кара тобі, сестро!
— То треба взяти, понести до кінця,— тихо відповідає вона.
Вона помовчала, болісно-стомленими очима оглянула кат-рагу.
— Та ти не клопочись! Я ще прийду до тебе. Я ще житиму й житиму.
Вона оглянула мене уважніш.
— І ти нещасний, я бачу: он уже й лисенький. І лисенький, і щербатенький. Та я про це нікому не скажу. Дай я поцілую тебе, брате.
Поглянула на пучок засушених квіток.
— І вас, чорнобривці, вже більш не побачу... Вкінець уразливо скривилась, кивнула головою:
— Ну, я біжу. Мені тепер ніколи, братіку, дуже ніколи... Метнулась і зникла. Лише кілька стрічок у косах зоставили
довгий слід.
— На вінчання, доню, на радість родові! — тихо сказала мама й заплакала.
Павло якось уникає нас. Він забивається кудись у кущі й там щось робить. Коли вийшла сестра, я виразно почув хрипкі голоси з сопілки. Тоді раптом, мовби зірвалась, розправилась довга й смутна пісня й тихо пішла поміж кущами.
Вона хвилинами обривалась, але чимраз виростала й дужчала.
Я не в силі одірватись од неї, йду просто дерева. Брат сидить під кущем дикої троянди й з насолодою, з радісним поглядом смокче сопілку.
Угледівши мене, виймає сопілку й дивиться п'яно й захоплено.
— Сестра одійшла од нас назовсім,— кажу я.
— Куди?
— До начміліції.
— Ну, що ж! Що їй більш робити?
— Хіба тобі байдуже? Він замислився.
— Мені тепер усе байдуже.
— Чого ти нас уникаєш?
— До кущів більше звик. Вони мене слухають і не глузують.
— А хіба ми глузували?
— Та потрошку.
— Все руйнується, брате,— кажу я.
— Ще є пасіка,— відповідає він у задумі,— а коли й її розтягнуть, я тоді піду голий на кущі. Буду жити звіром, та ніяка свинота не стане знущатися. Ось що! А що мені тепер? Га? Мені нічого не треба.
Він помовчав, кудись упірнувши своїм зором. Тоді послинив сопілку й почав награвати. Пісня його щодалі дужчала, бадьорі хвилі рвались із смутної мелодії, немов тікали кудись у простір.
XVII
Зовні це був звичайний жебрак, у зеленому обірваному плащі, в рудому, незвичайно потертому кашкеті. Та дивувала одна палиця — з нанизаними обручиками роговини, з великим дзьобом якогось птаха.
І ніс у цього чоловіка так само великий, гострий, а сині очі розм'яклі та посоловілі. Добродій привітався й признавсь:
— Учитель місцевої школи Іван Тхоренко. Іду з сусіднього села. Ходив, щоб дядьки поле приорали.
— Ну, й що ж? — питає мама.
— Та що, зайшов по дорозі перепочити, води напитися та й погомоніти.
— Ну, а поле як?
— Хм, поле! Поле так. Ось приходжу в один двір, кажу: так і так, дядюшка, а він на мене: зирк, зирк! А тоді й кепкує: чого це ви, Йване Пилиповичу, немов по шматки. По шматки ходити — то святе діло, нема тут ніякого сорому! А він тільки скоса дивиться та радіє. Старцями, каже, всі поробились, урівнялись. Ну, а мені байдуже. Хай кепкують! Коли старець із старця кепкує, яка то обида буде?
— Так-таки зорють? — запитує мама.
— Зорють, тьотю! Ще світ не перевівся,— радісно повторює гість.
— Ну, і що ж ви, раді цьому? — запитую я.
— Я радий? Я тепер усьому радий.
— А чому?
— Та тому, що світ ще не перевівся.