ЗЕМЛІ ДЗВОНЯТЬ
/
Біла літня ніч. Крізь каштани вона напоїла мої кімнати порваним тканням. Я ще чую, як сідають на сивий дах повні роси. А сам, обплетений зеленими пасмами, вбираю потоки білих туманів і тривожно чекаю ранку.
Тоді йдуть мені ці слова про мої землі, що п'яним болем кличуть до себе.
А я знаю: мука мені в тому, що ніколи не зіллюся з ними.
Я хочу прип'ясти дні до прикольня й не пустити далі. Я хочу знати тільки ранки весняні, що пахнуть червоним сонцем і молодою вербою; я хочу, щоб вони повисли над землею, як нерухомі зірки. І болить мені, що вони порізали небо дрібними скалками, тікаючи вдалечінь, і я не можу спинити їх. Запеклими губами п'ю холодні струмені й зостаюся чекати, заплющивши очі.
Пізніш, коли прокидаюсь,— у сірих присмерках ранку тане каміння міста.
З сусідніх лісів Волині й Полтавщини встають разом з туманами й пливуть до міста густі дзвони й наповнюють мене сонячним приском.
Тоді встаю і йду на вулицю. Пішоходами густі, рухливі, мов отари, валки мого люду. Босяка, з високими костурами вкриває він раненими ногами пошкарубле каміння, а в руках у нього пучки сухих колосків, принесених до старого міста.
Очі тому людові втомлені, повні снаги й покори. Чого вони йдуть сюди? Кого тут шукають?
А мені у відповідь ніби хтось шепоче: це земля моя очуманіла, зірвалася з місця й пустилася гуляти висмаленими пустинями.
І сам не знаю, як зливаюсь з валкою і йду на степи, і щодалі — серце моє сичить мені, мов розпалена ватра, що горить десь далеко в тиху осінню ніч.
По дорозі нам, мов спілі кавуни,— розкидані в ріллях голі черепи. Чиїсь очі дивились крізь оці вищерблені глибини! Хтось тут міряв землю, змагаючись за неї! І невже це пройшло, мов грізний подих, і невже це тільки омана — і більше нічого?
Та мені у відповідь десь здалеку, з тихих тіней, лине пісня. Мов розбитий птах, вона йде над ріллями й лунко тане поблизу.
Я кажу собі: це мені все. І більш нічого не треба. І я нікому не продам свого серця, бо воно вп'ялося в ці ріллі!
Я знаю: вони летять у порох, у ніщо. І моє маленьке серце — тільки клаптик телеграфної стрічки, що на ній надряпано кілька знаків.
Яка б мені радість була, коли б не знав цього!
А тепер, стиснувшись, здавлю свій розум непокірний і буду казати: радість мені в загибелі, в моментах моєї неповторності; радість у смерті моїй разом з цими ріллями.
Тепер я знаю: ось чому так болісно смокче серце далека пісня.
Десь у глибині заходу стогнуть мої землі осінніми вечорами.
Але йду далі. Палиця моя грузне в землю, навкруги зеленіють тонкі руна житів, хмарами залатано небо.
Осінь. Тільки перший ступінь її. Тихо, зачаровано сідає лист додолу. На березі тривожно стогнуть граки. Захід озолотив дерева й густою смугою ліг попід лісом. Якийсь народ останній вимре на цій землі. Кому то лихо з того? Граки так само стогнатимуть в задумі осіннього неба.
Вже пізно ввечері ми всі розташовуємось спочити коло лісу. Гуртом зносимо сухого гілля, розкладаємо ватру. Хтось накопав картоплі й поклав коло вогнища. Дражливо б'ється полум'я. За червоними колами пухким оксамитом повніють дуби.
Я поволі одходжу в закуток лісу, сідаю на пеньок, здавлюю голову й дивлюся в темний простір. Ватра віддаля стає привабливою, і гурт моїх подорожніх, як найщасливіший серед людей. З гілля мені щоразу бризкає великими краплинами, пахне свіжим листом — в мереживі лісу горить спокійно обрій.
Ще далі, з ярів устають смуги тихих вогнів хуторянських, мов забуті в темряві лампади. Один із них ніби дражнить — на хвилину заморгає,— тоді довго стоїть нерухомо, як зажурена зірка.
Смокчу ці вогні, напоєні теплом осель,— з жагою, бо сам я холодний мандрівник.
Хтось обірвав мої роки. Вони тут зійшли, мов полохливі вогні. Це тому, що моя дорога була — в обрій, де мріяли в степу стрункі постави яворів. А тепер від цих земель одрізують століття.
Ними я йшов у травні з молодою матір'ю. Тоді білі хати визирали з рясного листу. Луки дзвонили весняним співом. Тоді моя мати була в шовковій хустці, молода, струнка,— і серце щеміло від сонячного переповнення. А ввечері на землю сходили тихі зорі й рясні вогні ярів, мов свічки на чиємусь пишному весіллі. Тисну лице долонями й болісно запитую:
— Хто то спустився сюди з далекого сузір'я й розмалював мою землю незнаними фарбами? Хто прикрасив її лісами, затишними хуторами, тихими вечоровими зорями?
— Хто породив тонкий, ледве чутний поклик на заході, як дерева в пишних киреях — а небо горить червоним поясом!..
— Чи то ж я знав, що дні мої одійдуть на цій землі, як непомітний подих з темного обрію?
І ще раз кажу собі:
— Хтось поклав мені, як великий тягар, чутливу душу, що вбирається корінням у земні болі...
І не знаю, що мені ще приходило. Та швидко падаю, впиваюсь губами в холодний осінній лист і п'ю його вогкість. І кажу собі:
— Я більше не хочу бути людиною.
Я — тільки клітина всього й ніщо...
Хто ж мені посіяв тугу про далекі світи? Хто мені сказав, що все помре?
Я тільки знаю, що земля моя стоїть нерухомо, а навколо неї кружляє сонце, як мільйон років тому.
Над ранок ватра стихла. Поволі розповзлися хмари. З різким свистом пролетіли щури, десь заґерґотіли гуси. З хуторів погнали на пастовень худобу. Почали голосно перегукуватись собаки, а ще пізніш — густий дим повився понад гаями. Вирушаємо далі в дорогу.
Ш
Із кущів визирає похила хата. Один ріг її розсунувся й осів на калиновий кущ.
Я напружено зазираю в вікна, але нічого не помічаю. Тільки раз блиснув вогник у хатині — та зразу й згас. Трохи далі на леваді я помічаю — хтось шамотить поблизу. Не вагаючись, я йду на нього.
Шум голоснішає: з кущів вилазить темна обірвана постать.
Я придивляюсь уважніш.
— Мамо!.. Що це ви тут? Мама полохливо прокашлялась:
— Що роблю, питаєш? Еге ж! Калину ламаю.
— Оце так багато її?
— Цього року вродило її — і-і, яку силу! Наче щастя яке! Мати зніяковіло поглянула на калину, погладила її рукою.
— Вона як кров горить,— кажу я.
— Як кров,— не вслухаючись, відповідає мама.— Крові тут багато розлилось. Вона ось тут, у землю... Тепер виходить, ніби треба збирати!.. Еге ж!..
Вона помовчала, про щось ніби думаючи. Тоді раптом схаменулась і до мене: