Диво, що вони за цю дитину допитуються дуже; Лесю; відомо їй, як вони, де забачать, лащаться, про мамочку все мова, але чогось про батька ніколи не чутно. То це ще й від кагали цеї рятуй дитину. Але ж, диви, обзивається, там кожного на ім'я гарно знає. То це такий її порятунок, дитина ця, вона тому світові не чужа. Як хоч жити, то слухайся цього гурту й забудь свої казочки та оповідки. Тепер усі розумні, всі знають за всіх, й нема чого.
Смикнулися з цим ліфтом вище; там інший голос у просвіток на чверть нігтя обзивається: "Не бійтесь, Яринко, зара цей майстер прибуде". Вона до дитини: "Давай-но гукати, тобі ті внизу не поможуть, так дуже за ними побиваєшся". От якраз дядько Яша й поміг; що ж він вчепився: "А хто там з тобою ще?" А ти кажеш "бабушка", а він допитується, котра; то йому та друга любіша, як так.
А ви з подружкою в тої баби все літо просиділи, а до мене й на день не хотіли приїхати, та ще й не призналася... Ну да, мама тобі наказувала,— так я й повірю.
— Давай щось робитимем,— чи ідуть вони, чи зависли у цьому космосі, не було знаття,— хоч гуму цю поодколупує-мо.— Але чутно стало не той уже голос, що приніс їм утіху, не та бабуся шаруділа з того боку ляди. Щось трохи од кагали ного ґвалту й од бабциного лепету. Ну от, чи знов бійся, чи радій. Коли ця очмана мала й пальцем на той бік зулізла, гукає: "Давай свого, татусику". Кричімо ж, бо ми врятовані; може, він як повигрібає їх з цього ящика.
Знов їх смикнуло як то вгору; вони вже обоє до невидної
ЩІЛИНКИ:
— Ти там чи що це робиться? — шукають одна одної руки.— Виймай нас, бо ми собі туго— й землянку викопаємо.— Чула, як йому було по той бік. Але покинь того манекена. Він думає, вона дурна й не знає. Знеси, не чудуй людей, кому ці бійки з манекеном потрібні, так, так, вашої обох допомоги вони та-а-к потребують. Вона тобі його виперла раз у підвал, то ти знов. Сон мене не бере, як здумаю; стоїть зіперта мара, ще й капелюха тако тримає. Або ти його де подінеш, або не жди нас назад.
— Кажи,— гукає й ця з-під руки,— ти бабусю слухатимеш чи ні? Я вже не хочу гратися з твоїм манекеном.— У плач, боже.— Знесім його назад у підвал, хай щурі по ньому бігають. Якщо ти мені тато, а бабусі син, чув! — Отут-то вони попуску не дадуть, о ні! Кричімо, хай матір приводить, та хоч з людьми оцими-го знається, якийсь буде толк, не те що. Диво їх обох далі брало, чому він не обзивається. Скажи ж хоч туто, як у тій церкві змовчав.
Кудись їх трохи вище односило, а знизу вже не порожнеча, а зовсім ніщо позначалося. Та в тому просторі, геть новому для них, не так вже й хотілося обзиватися; вони як то на свято якесь повбиралися, одна одній зборки на спідницях розрівнюють, а повику-у-утувані такі, в щось барвисте, яке їм не дуже-то й до душі було. Однак прогрібаються з того боку з такою якоюсь мовою ну чудною до них, наче щось хочуть спитатися, але самі ж біжком собі й переб'ють,— улазить до них манекенова рука ця, а їм якось і байдуже вже.
Посадила сонну дитину на горщик та залазила рукою під сорочечку й трохи студила спинку.
— Бо-ж, зовсім дитина спарилася,— не знати, де в цій хаті ліжко переставити.
— Баб, я хочу до тебе.
— Біжком, ти мені там товктися будеш і спати цілу ніч не даватимеш. Буде, що оно ті не повкублюються ніяк— Але ти її обдуриш, не знала б вона, що й так рано вклали, й насилу вгехкала, поки з тих ще ні котре не всунулося в хату— Ляжеш трошки, але щоб спала мені.
— То розкажи про снігову качечку, щоб я заснула,— а само вже тягне голову на двері, щось їй дуже видно здалося в кухні.
— Нікого там нема,— вдушила тако злегенька цю вертляву голівку в подушку, привезену з дому,— тихо будь мені.
— Це там лікарі прийшли й хочуть мені дати укола?
— Спи, я скажу, щоб вони слухняних діток не займали,
— Ну, розказуй про снігову качечку.
— Знаття б, як вона починається,— хитрувала жінка,— твій татуньо як вигадає щось.
— Йшла старенька бабця...
"От би сама не знала видумати,— згадуючи не так казочку,— а надивилася на цих бабусь, і тепер як легко синовими словами думати".
Вони вчора вивели, що вона забути не може їм, десь цими закапелками та по руїнах,— кому воно тут заважає, таке собі сільце посеред міста, що ввечері собака загавкає, а вранці півень збудить?
Але щоб так злякатися цеї тічки...
Віками тут заростало, що бійся підступитися, якийсь фундамент, щурів кишить, не пронесеш молока спокійно.
Вагончиків так попід церкву з цього боку наставили, ну й ці собацюри. Вона кричить до сина, щоб вертався, а йому то що — регоче; далі йдім, така гулянка.
Вона хапнулася за невістчину руку і вже рада була з цього свого переляку, ну не думала, що до такого дійде, і синова жінка так ніжно й спокійно до неї пригорнулася. Ярина готова була вже згадати вчорашню розмову на кухні; диво, бач, вона звикла не так борщ варити. То хай буде, як ти хочеш, пішла з кухні; вона що, хазяйка тут чи наймичка їм?
Є куди вийти в хаті, та ще одна втіха — ця дитина, бач, знайшла собі виправдання. Знов світить їм удвох зимувати на богуславській холодній квартирі. "Поїдеш до баби? Кажи, а то вони понаучують, будеш знати".
Та й тобі ходять ці бабці старенькі, нема роботи.
Ще вчора була зібралася до сестри в село, там не діждуться найкращої швачки; от голі без неї, та й годі. Коли цей сват. Вони якось поручкалися, але мови нема ніякої, вона боялася заходити, де він сам сидів.
Ці вчора рихтуються, вона до сина як до бога,— що ж, з цим дідом залишать, а самі кудись?
Вона розказала дитині казочку.
— Йшла бабця з дитинкою, і несли вони качечку снігову, нахромлену на патичок. Очка в качечки з вуглинок, а носик дерев'яний. Ще там до першої колії було добре, а далі дитинка впала і трохи тої качечки одбилося. Вони бока одбитого зашарували, а дитинка знов через одну колію впала, і менш качечки стало. Цс голівка в неї одпала, тому дитинка заплакала. Цить, каже їй бабця, ми голівку притулимо. Ще їм трохи було йти до вокзалу, та вони так боялися, що нічого з тої качечки не зостанеться. Я ще найду снігу, казала бабця, не плач. Оно поїзд, бач, лякала вона дитину. Назад дитинка в жменьці несла качечку і поклала її в кварті на балконі, щоб вона трохи пожила.