ЗБИРАЧІ КАМІННЯ
РОМАН
Це ще не за твоєї пам'яті було, коли нам переказали із сільради, що хата, в якій ми поселилися, куплена незаконно, й тепер де хоч шукай документи на неї. Але ж гроші сплатили, цього то придумати ми не могли; років щось із сім буде; то чо' ж це ми винуваті, як оно скільки голів за той час перебуло, й ніхто так нічого до нас не мав,— а не один хіба, поки ще сільрада була на містечку, у нас побував, деколи й підобідували, як-от голова Дубовий. Батько тоді іще при пам'яті трохи був і з ним можна було побалакати; й хоч би хто що говорив, то такого ми не пам'ятали. От батько й каже мені: "Чуй, Іра, тра щось робити, бо це як взялися, то не одчепляться". А мені вже й мови нема, бо я серце своє з'їла з ними,— і з батьком, таким добреньким, а з дружками його то хіба ні,— і вже й не пам'ятала, чи це батько сам наважився покликати Порохнюка, чи що я дівчатами з артілі передала була, щоб Павлович зайшов. Але біжу з цеї роботи, кажу закрійниці Тоні: "Тоню, що хочте робіть, а мені треба з обіду додоми, бо ґвалт що буде". Тоня тоді ще до мене тако собі,— ну да, бо тягнула за всіх, каже: "Гаврилівно, як вам так треба, то йдіть, ви все одно свою роботу поробите, я за вас не боюся*.
Стій-но, щоб я не забулася; вбігаю в цю хату, а батько вже з Павловичем повсідалися за нашим великим столом, ну да, на кухні, й що хоч роби. Боюся вже й обізватися, не те що там підійти й заглянути до чарок. Й от де той переляканий голос узявся, чого я в собі раніше не пам'ятала, питаюся од печі,— еге, ще піч була: "То що, Павлович?" Знаття б якесь, чи батько довідувався що, я й на таке не спромоглася б, а так бачу, що з нього вже толку не буде, татуня твого, залив собі очі й до мене з трохи дурненьким цим сміхом аж подається: *Дава-но там щось, Іра". Й ці мої перші слова самій сміливості додали, що вже могла підступитися до них обох з якоюсь тарілочкою, перехиляючись через їхні плечі й пробуючи ближче до батька бути, бо не терпіла, як цей Павлович розсядеться за столом; за другим разом то аж навмисне звеселілим голосом промовляю, хоч той страх перед цим щодалі чужішим чоловіком не минав: "Буде що чи ні?"
Мені такі родичі нащо здалися; а то не знала я, що цій дружбі кінець,— й хоч би ігу не показував, як тобі тяжко. То як ви вже тут живете, то що ж; чула цю мову, наче хто під вікном присів та до нас із батьком балакає. Й по-людськи сказати то вже не знає, о ні. Дава-но, Гриша,— кипить йому ближче до діла,— бо ще на роботу тра. А батькові що — наче щось же й сказано, а там йому клопіт великий. Я то домовилася, але хіба не тяжко було потім дізнатися,— як вже сестрі, твоїй тітці Гані, цю хату перепила за півтисячі, бо треба було їхати до дочки, сестри твоєї Бери, помогти дітей глядіти; ти ж тоді щось кивнув головою, ї д ь, та й що я мала робити,— до віку ці Павлові слова пам'ятатиму: "Що, вона за вісімсот старими купила, а це новими вісімсот хоче?" Яке ж тобі діло до цеї хати й до цих грошей? Але ні, йдуть з Петром, твоєї тітки Гані чоловіком,— ти ж не міг забутися,— обдовбують знизу стіни; ну та й — гниле. "П'ятсот дамо,— сказано мені було,— так, щоб на дрова". Ну то більшого й не сподівалася. Правда, дурняла себе, бо могла ж одпродати Аллі Порохнюко-вій, вона тоді мовби й важилася йти од батьків, а там тебе прийняли на навчання в Київ; та й згодом Василь поповозив дядькові у Корсунь гостинців,— ти хоч не кажи мені, що й Василя забувся,— якби не він, то не бачити Любі й того вчилища. Але що ж— "Не їдьте, Ярино, не кидайте хати, бо пошкодуєте". А що там, кажи, шкодувати, бо нема гірш, як удові самій у великій хаті, що й за паливо думай, і цей город на мої плечі.
Тоді якось, знаю, все од емтеесу було — лісники, агрономи; іту то Порохнюк за ким — за начальством. Що вони там з головним інженером вирішували, то я знать не могла, але ж од людей не дуже й сховаєш, сюд-туд та й перекажуть. Й от не виходили в мене з голови Павлові слова: "То що, вони ж там трохи жили, я знаю?" Але не ти сидів у цій хаті, вгощався не ти, що тепер не знаєш? Думала, що здурію од сорому: через п'ятнадцять років почали діло мать. Незаконно куплена хата. По документах не проведено. Іду беру в Т£>оя-нів; оформляють через суд — а що там казати. Гроші ж то ми за хату внесли, але як тоді таке робилося, що не знали, хто буде цим головою, то, може, й забулися десь оформити. А цей, бач, не поліігувався взнати.
Ти за діда Максима питаєш,— не знаю. Мені десь у село не дуже й хотілося; я за батькового офіцерства побувала й на Далекому Сході, і на Кавказі, й хоч там важко бувало, бо й ця Лена мала на руках, але мені там чогось подобалося й люди такі цікаві: де ж ти знаєш,— думаєш, з України мало людей там Жило? Ми оно на Далекому Сході у хазяїв українців зразу жили. А це батько закомандував: їдьмо додому. Він якраз демобілізо-вується, й ми вертаємося з Німеччини на Україну. А в Польщі вже чутки інші,— там на станціях селяни підходили щось виміняти; ми трохи з собою якоїсь одежі везли, кажуть, запасайтеся, бо на Україні важко. "Давай щось будемо робити",— це вже батько заметушився. Беремо цього барахла трохи, вимінюємо півкабана, засолюємо в чемодані та й уже спокійніші. А вертаться ж куди — знов до матері. Пожили трохи в батьків, але, бачу, тато твій місця собі не знаходить — що сало кінчається чи хороба його знає; та й це раз приїжджає з Житомира й хвалиться, що направляють у Кодню завідувати молокопунк-том. Ну да, пораділи: офіцер, таких на селі треба було.
Знала б я, що нас із тією молочарнею жде, то й не їхала б. Бо хіба не довелося через стільки років просити в матері, твоєї баби Марини,— ти ж чогось на похорон уторік не приїхав. Ці батьки тлінні ходили, а за вітчима вже й думать боялася. Мамо, Що хочте робіть, а нам треба грошей. Продають корову, на тобі ці фоші, аби відкупилися. А чим віддавати? Батькові то вже менш усього, ну й мені його розумом жити скільки,— як ним кидало часом без пам'яті, а він собі сам то ради й не Дасть. Приїжджає раз вітчим, хоч він то рідко бував у Кодні, а в мене й півдня не посидить. "Побудьте трохи".— "Що я тут буду робити?" Біжком до Гані, то ж рідніша дочка. І щось на Мене таке находить: відчиняю цю шафу й вивалюю на підлогу, Що там було, якісь відрізи, хустки, кофти: "Беріть, продавайте там, щоб за корову вернути".— "Що вона робить?"— витріщився вітчим до батька. "А я знаю",— дивляться на мене, як на чорта. Вітчим покрутився та й до Шні вйо; й так ми залишилися матері винні, бідна ця мати була, скільки їй довелося й так зазнати, а це на тобі й ще.