Таємне сватання

Медвідь В'ячеслав

ТАЄМНЕ СВАТАННЯ

РОМАН

КНИГА ПЕРША

І

І цей урок, як і всі інші останні уроки десь на кінці тижня, видався довгим, що й не сказати.

— Сідай, Михалку.

— Не Михалко, а Михайло Леонтійович,— надумалося йому поправляти вчителя.

— Сідайте, Михаиле Леонтійовичу, будь ласка.

Микола Григорович усміхнувся, але не Михалковим словам,— це в нього від контузії. Потім пучками трьох пальців дотулився до скроні, немов згадував щось, та ткнув їх у ніздрю, начеб тютюн нюхав. Це ж йому, може, болить, що він аж кривиться.

— Сідайте,— повторив,— пітірка.

На задніх партах засміялися з "пітірки", і Микола Григорович посумнішав, та видно було, що добрий настрій у нього ще не минув.

— І не забувайте, учні,— підняв пучки вгору Микола Григорович,— казати "і т. д.". Сказали, які були діячі: Фрунзе, Калінін, Косіор,— і треба казати "і т. д.">. Зрозуміло, учні?

На Миколу Григоровича знову найшов сміх, а пальці полізли мацати скроню — там шкіра тоненька така, аж видно крізь неї. І вже хотів ніздрю поторкати, як це почувся дзвінок — неголосний, од садка десь,— і вчитель опустив руку.

— Оце, учні, кінець уроку,— проголосив Микола Григорович. Ще хтось там гукав "і т. д.">, але хіба що почуєш, як таке знялося — ляпають книжками, іржуть, пхаються.

— Михалку, ти на греблю йдеш? — гукнуло аж з коридора. Михалко промовчав, бо не збирався йти на греблю,— сьогодні субота, то треба раніше додому, попорати ж та щоб завтра нічого не робити.

"'Яке кому діло, куди я йду? —подумав собі.— Може, я й сам ще не знаю, куди оце зараз подамся".

Перебіг подвір'я, щоб швидше опинитись у холодку, під тополями, що посадкою виросли біля річки. Вже всі порозходились, хто куди, тільки старші класи на волейбол зібралися, а так нікого не було на подвір'ї. Хлопці на греблю подалися, он її видно, річка там у ставок падає.

Мпхалко з купи жужелиці перестрибнув на скат, що одним боком із води стримів, і занурив руки у воду. Так довго ж не посидиш, і він поляпав мокрими руками по стриженій голові. Потім набрав води у жмені і хлюпнув на голову. "Ого, добре як,— промовив тихенько Михалко,— це треба після вроків приходити і так робити, аж легшає".

На березі Михалко взувся і подумав, кудою йому краще йти: дорогою чи берегом. "А, піду дорогою",— махнув рукою. Йому якось і не хотілось думати, що в березі може зустріти діда Гераіцука. Діло ж було так, що він, Михалко, ті вудки не закидав у річку, він тільки сказав дідові, що оно посеред річки ваші вудки пливуть, а вийшло так, начеб він, Михалко, ті вудки позакидав. І тепер дід, як забачить його, люто шепоче: "Ге, потурмако, я до тебе додому прийду, до матері, глядися". Від волейбольної площадки котився м'яч па Мпхалка, і звідти кричали, щоб зловив, бо ж у річку впаде. Михалко розігнався і підгилив м'яча.— нате, мені чужого не треба.

— Ти куди ногою,— роз'єрепенився котрийсь гравець.— Цс ж волейбольний, а воно йогою.

"Ще мені будуть вказувати*,— подумав Михалко і побіг далі, до шосе, але не добіг-, від школи до нього Рая Турчук махала, щоб вертався.

— Куди цс ти зібрався. Мишко, усі ждуть, а тебе немає?

— Та я ж сказав, що не хочу сьогодні,— розізлився Михалко і стояв, думав, заходити чи ні.

— Як це не хочеш, коли ввечері виступати, а ти й так слів не знаєш.

— Як тра буде, то взнаю,—примирливіше мовив Мпхалко; оце пролізе боком, щоб Раю не зачепити, і вже тобі клас ось він я. ■

— Давай портфеля, допоможу,—попросила Рая, але Михалко промовчав та міцніше притиснув батькову офіцерську сумку до бока.

— А ось і паш артист,— весело, але строго сказала Олександра Олександрівна.— Де це ти ходиш, що ми тебе всі чекаємо?

— Він, Олександро Олександрівно, хотів додому, а я його завернула,— проторохтіла Рая.

— Корів завертають,— буркнув Михалко і помітив, як Микола Коваль аж заворушився, так йому весело чомусь зробилося.

— Добре, учні, давайте повторимо ту сцену, де Оксана з Тарасом розмовляють,— підняла пальці вгору вчителька.— Михайле, ходи сюди.

— А я хочу з дяком повторити,— Михалко на те.

— З дяком ніколи повторювати,— Олександра Олександрівна йому,—та й дяк свої слова добре знає, а от тобі не завадить.

— А таки так,— по-дяківському потвердив Микола. Вчителька почала вичитувати з книжки, і Михалко ждав

того місця, де йому треба пригортатися до Раї і чого він ніяк не вмів робити.

— Ось тут, Михайле,— зробила паузу Олександра Олександрівна,— ти кладеш голівку на плече Оксані й говориш, як тобі важко живеться у світі.

— Та я скажу на сцені,— Михалко аж чув, як наливались гарячим вуха і щоки.

— Підійди ближче, кажу,— взяла вчителька Михалка за лікоть.— Ось так, прихилися, та не бійся, ти ж артист, треба сміливо себе поводити.

Михалко відчув щокою, яка м'яка і тепла тканина на плечі в Раї, це така була тільки в матері.

— Та я на сцені зроблю, чого ви,— не втерпів уже Михалко.

— Якіцо ти тут не можеш, то й на сцені не зробиш,— сказала вчителька.

— А може, й зробить справді,— заступився за нього Микола.— Тут не може, а на сцені зуміє, її мене таке бувало.

— Добре,— погодилась учителька.— Але, учні, це в нас найважче місце у постановці, знайте.

— Головне, щоб він штани з латками вдягнув і відро приніс,— Микола знов.

— А ти щоб різки,— на те Михалко.

— Ох, я ж тебе по-справжньому бити буду.

— Ну да,— засміялась Олександра Олександрівна,— все мусить бути правдивим, не як собі.

Михалкові це, однак, не дуже сподобалось, але хвиля якоїсь немічності, що не може нічого путнього одказати, пройшла, і він уже не сердивсь.

— Про мене Семене,— всього, що й сказав.

— А я думаю, Олександро Олександрівно, що все буде добре,— мовила Рая.— У нас гарно й так виходить, хоч Мишко й не хоче пригортатись до плеча.

"Ти думаєш",— крутнувся Михалко.

— То я б уже йшов,— попросився він,— бо матері тра ще помагати.

Його відпустили, а репетиція продовжувалась. Це ж, гляди, вони там досидяться, що й додому не буде коли йти, а Михалкові це не підходило.

Сонячно так на подвір'ї, і Михалкові робилось аж наче солодко та добре якось — і від сонця, і від гупання м'яча, і від річкової води, що він нею покропив голову. Так попід тополями і йшов угору, он уже й база видно, цегляні стіни і черепиця біліють. Ондо-го вулиця повертає вліво, а він зайде на базу, може, там що. Михалко ще від школи зобачив "божого чоловіка*, той чимчикував собі на Вертикиївку. "Божий чоловік" і це он де, а вже зняв шапку і привітався: "День".