— Ти ж навіть не взнав принципу його роботи, а одразу ж — маячня! — здивувався Моня, відчуваючи, що — все: з цієї хвилини він затявся. Пізнав знайоме тремтіння в грудях, огидний холодок і тремтіння.
— І взнавати не хочу.
— Чому?
— Тому що це нісенітниця. І ти повинен сам розуміти, що нісенітниця.
— Ну, а раптом — не нісенітниця?
— Перевір. Перевір, а тоді вже й приходь... з принципом роботи. Але якщо хочеш, ось тобі моя порада: не марнуй часу і на перевірку.
— Спасибі за пораду.— Моня підвівся.— Взагалі за добрі слова...
— Ну от,— сказав інженер ніби співчутливо, але непохитно.— І не зачепи вас. Скажи ще, що мене в інституті вчили...
— Та годі тобі, до чого тут інститут! Я ж до тебе не по довідку прийшов...
— Ну, а для чого ж отака ось... самодіяльність! — вигукнув інженер.— Майже дев'ять років учився, і — от тобі маєш: вічний двигун. Як же так?.. Треба ж розуміти хоч такі речі. Як ти думаєш: коли б вічний двигун був можливий, невже б його досі не винайшли?
— Саме отак усі й розмірковують: неможливий — і квит і всі махнули рукою.
— Та не махнули рукою, а давно довели: не-мож-ли-вий! Говорив би хтось, у кого чотири класи за плечима, а то... Ти ж вісім з половиною років учився!.. Ну... Як же так? — інженер по-справжньому розгнівався, саме розгнівався, і не приховував того: дивився на Моню злісно й суворо. І вичитував.— Що ж ти вісім із половиною років робив?
— Смолив і до стінки ставив,— теж розлючено сказав Моня. І теж подивився в очі інженерові.— Чого ти, ніби на зборах виступаєш? Чого ти хизуєшся? Я тебе нікуди висувати не збираюся.
— От бачиш...— інженер трохи розгубився від зустрічної напористої злості, але і своєї не зменшив.— Адже умієш говорити... Значить, не такий то вже й темний. На біса тоді й з вічним двигуном носитися... Людей смішити...— Інженер кинув сигарету, наступив на неї, крутнувся, вдавив її в землю і пішов заводити мотоцикл.
Моня рушив із двору.
Ошелешив його цей інженер. І соромно було, що вичитав, і злість на інженера піднялася не на жарт... Та найжахливіше, що з'явився сумнів у вічному двигуні. Моня пішов напрямки додому — до креслень. Крокував швидко,
дивився в землю. Соромно було й за свою вранішню безтурботність, спокій, вдоволення. Що не кажи, а він мусив гарненько все перевірити. І надав йому чорт — у стані отакої безжурності поперся до інженера! Звичайно, слід було б спершу перевірити.
Бабусі дома не було. І добре: одразу ж стривожилась би, присікалася б із запитаннями... Моня сів до столу, присунув креслення. Ну, то й що? Гірка — ось вона — тисне на стержень... Тисне ж вона на нього? Тисне. Адже тисне! А що ж вона робить? Моня згадав, як інженер запитав: "Що ж ти вісім з половиною років робив?" Ну? Гирка тисне на стержень, стержень від цього тиску зрушить... Зрушить. А другим кінцем він приварений до осі... та що за бісів дядько! Ну, то чому ж неможливо?! От тепер уже Моня захвилювався. Безперечно, хвилювався, просто нетерплячка його охопила. А так, вісім із половиною років учився, цілком вірно. Але — ось все, ось! Моня підхопився з стільця, походив по світлиці... Він не розумів: що вони? Ну, хай доведуть, що гирка не тиснутиме на стержень, а стержень від цього не посунеться. А чому б йому й не посунутись? Ви згодні — посунеться? Тоді й вісь... Тьху! Моня не знав, що робити. А робити щось треба було — інакше серце розірветься від цього всього. Шкіра лусне від напруги. Моня взяв креслення й вийшов із хати, сам поки що не знаючи куди. Гайнув би й до інженера, якби той не поїхав. А може, й не поїхав? І Моня знову подався до інженера. І знову крокував швидко. Сором уже минувся, але така нетерплячка пойняла його, що хоч бігцем біжи. Трішки Моня й підбіг — у безлюдному провулку.
Мотоцикла в дворі не було. Моні стало прикро. І він скоріше машинально, ніж із якоюсь метою, зайшов до хати інженера. Дома була тільки молода господиня, вона нещодавно прокинулась, ходила ще в халатику, заспана, непричесана.
— Здрастуйте,— сказав Моня.— А чоловік ваш поїхав?
— Поїхав.
Моня хотів вийти, але зупинився.
— Адже ви вчителька? — запитав він.
Господиня здивувалася.
— Так. А хіба що?
— З якого?
— З математики.
Моня, не звертаючи уваги на безладдя, якого жінки соромляться, не зважав і на господиню,— вона ще не опорядилася,— пройшов до столу.
— Ану лишень гляньте на оцю штуку... Я тут посперечався з вашим чоловіком... Ідіть-но сюди.
Молодиця трохи постояла нерішуче, дивлячись на Моню. Вона була дуже гарна, пухкенька.
— Що? — запитав Моня.
— Так у чому ж справа? — й собі запитала вчителька, підходячи до столу.
— Дивіться,— почав пояснювати Моня,— ось це такий жолобок, з будь-якої сталистої жерсті... Так? Він — в отакий спосіб — похило прикріплений до обода оцього колеса. Якщо ми сюди покладемо гирку, отут, зверху... А оце стержень, він прикріплений до осі. Гирка поїхала, зрушила стерженець. Вона зрушить його?
— Натисне.
— Натисне, Він же буде рухатися від цієї гирки, еге ж? Стерженець оцей. А вісь що робитиме? Закрутиться? А колесо? Адже колесо до осі наглухо прикріплене...
— То що ж це таке, вічний двигун, еге?
Моня сів на стілець. Дивився на вчительку. Мовчав.
— То що це? — знову запитала вона.
— Так ви ж самі сказали!
— Вічний двигун?
— Він.
Вчителька здивовано скривила свої свіжі губки, довго дивилася на креслення... Підсунула й собі стілець, сіла.
— Ну? — запитав Моня, закурюючи. В нього знову закалатало в грудях, але тепер від радості й нетерпіння.
— Не крутитиметься колесо,— сказала вчителька.
— Чому?
— Не знаю поки що... Це треба розрахувати. Воно не повинно крутитися.
Моня люто стукнув себе кулаком по коліну... Підвівся й заходив по кімнаті.
— Ну, друзяки!..— почав він.— Я не розумію: чи ви завчилися, чи... Та чому ж не буде? — Моня зупинився, дивлячись просто в вічі жінці.— Чому?
Жінка теж не зводила з нього погляду, дещо стривожена. Мабуть, вона навіть злякалася трошки.
— А вам треба, щоб крутилося? — запитала вона.
Моня пропустив повз вуха це безглузде запитання, сам запитав — все про своє:
— То чому ж воно не крутитиметься?
— А як вам чоловік пояснював?
— Чоловік... ніяк. Чоловік почав соромити мене.— І знову Моня кинувся до креслення: — Ви скажіть, чому колесо... гирка тисне?