— Тисне.
— Тисне. Стержень від цього тиску...
— Знаєте що,— перебила Моню вчителька,— чого ми тут гадаємо: це нам легко пояснить учитель фізики, є такий Олександр Іванович... Ви знаєте його?
— Знаю.
— Він же неподалік живе.
Моня згорнув креслення. Він знав, де живе вчитель фізики.
— Тільки почекайте мене, гаразд? — попросила вчителька.— Я з вами піду. Мені теж цікаво стало. ‘
Моня сів на стілець.
Учителька зніяковіла...
— Мені одягтися треба...
— А-а,— здогадався Моня.— Ну, звичайно. Я на ганку підожду.— Моня пішов до дверей, але з порога озирнувся, сказав усміхаючись.— Ну й діла! Еге?
— Я зараз,— сказала жінка.
Вчитель фізики, дуже добра людина, з поволзьких німців, на прізвище Гекман, усміхаючись, слухав збудженого Моню... Дивився на креслення. Вислухав.
— От!..— сказав він молодій вчительці з непідробним захватом.— Бачите, як усе продумано! А ви кажете...— І повернувся до Моні. Й сам потроху збуджуючись, почав пояснювати:
— Гляньте сюди: я майже нічого не зачіпаю у вашій конструкції, тільки внесу маленькі зміни. Я приберу (він вимовляв "припєру") ваш жолоб і вашу гирку... А до обода колеса замість жолоба прикріплю теж стержень — вертикально. От...— Гекман намалював своє колесо й до обода його "прикріпив" стержень.— От сюди ми його присобачимо... Так? — Гекман був дуже задоволений.
— Тепер я до цього вертикального стержня прикріплюю пружину... О-ось...— Учитель і пружину зобразив.— А другим кінцем...
— Я вже подібний до цього двигун бачив у книжці,— перебив Моня вчителя.— Так не буде крутитись.
— Ага! — вигукнув щасливий учитель.— А чому?
— Пружина однаково тисне на обидва кінці...
— Це ясно?! Взяли ваш варіант: гирка. Гирка лежить на жолобі й тисне на стержень. Але ж гирка це та сама пружина, з якою вам усе ясно: гирка однаково тисне і на стержень і на жолоб. Абсолютно однаково! Колесо стоїть.
Це здалося Моні жахливим.
— Як же це так?! — скипів він.— Ви що? По жолобу він тільки ковзає,— жолоб можна ще крутіше поставити,— а на стержень падає. І це — однаково?! — Моня люто глянув на вчителя. Але того не полишала дивна радість.
— Отак! — вигукнув він, усміхаючись. Мабуть, його дуже тішила непорушність законів механіки.— Однаковісінько! Ця нерівномірність — це уявна нерівномірність, тут абсолютна рівність...
— А щоб вас правцем поставило з вашою рівністю! — гірко промовив Моня. Згріб креслення й пішов геть.
Вискочив з хати й швидко подався додому. Це схоже на якусь змову. Це чорт знає що!.. Як зговорилися. Адже ясно, дитині ясно: колесо не може не крутитися! Ні, воно, бачте, н е п о в и н н о крутитися. Ну що це?!
Моня повернувся додому, написав записку, що він погано себе почуває, знайшов на городі бабусю, звелів їй однести записку до контори радгоспу, нічого більше не сказав старій, а пішов у сарай і почав робити вічний двигун.
...І він його зробив. Увесь день працював не розгинаючи спини, дотемна. Доробляв уже при ліхтарі. Розібрав велосипед, узяв колесо, жолоб зробив зі старого оцинкованого відра, стержень не приварив, а прикріпив до осі болтами... Все було зроблено, як і задумав.
Моня підвісив ліхтар якнайвище, сів на чурбак поряд із колесом, закурив... І не хвилюючись, штовхнув колесо ногою. Чомусь хотілося почати вічний рух неодмінно ногою. І, прихилившись спиною до стіни, почав поблажливо дивитися, як крутиться колесо. Колесо покрутилося-по— крутилося й зупинилось. Потім Моня розкручував його вже руками... Подовгу — зчудовано, вороже — дивився на світлий круг колеса, який вилискував спицями. Колесо зупинилося. Моня зміркував, що не вистачає противаги. Адже треба урівноважити жолоб і гирку! Урівноважив. Знову що було сили розкручував колесо, знову сидів над ним і чекав. Колесо зупинялося. Моня хотів поламати його, але роздумав... Посидів іще трохи, підвівся й з спустошеною душею неквапно побрів світ за очі.
...Прийшов до річки, сів над водою, вибирав помацки навколо себе камінчики й стріляв ними з долоні в темну воду. Від річки не повівало спокоєм, вона ледь шуміла, плюскалася в камінні, зітхала в темноті на протилежному березі... Цілісіньку ніч чомусь турбувалася, бурмотіла сама до себе — і текла, текла. Па середині, на бистрині, полискувала її срібляста спина, а тут, біля берега, вона весь час ворушила якісь камінчики, нишпорила в кущах, то сердито шипіла, а то ніби сміялася тихо — шепотом.
Моня не страждав. Йому навіть сподобалося, що ось він тут сам, усі над ним насміялися й далі сміятимуться: хоч і бувають виняткові нісенітниці, але вічного двигуна піхто в селі не винаходив. Цього вистачить місяців на два язиками плескати. Нехай. Треба ж і посміятися людям. Вони багато працюють, розваг тут особливих нема — хай посміються, байдуже. Він, Моня, цієї ночі навіть любив їх, людей, за віщось. Думав про них спокійно, співчутливо, йому навіть спало на думку, що дарма він так багато сперечається з ними. Чого сперечатися? Треба жити, нести свій хрест мовчки... І себе теж стало трохи шкода.
Дочекався Моня, що й па світ благословилося. Він і думати перестав про свою невдачу. Вмився в річці, зійшов на узвіз і попрямував береговою вулицею. Знову просто так, без мети. Спати не хотілося. "Треба женитися,— думав Моня,— народити дітей, трьох, скажімо, й спостерігати, як вони розвиваються. І знайти спокій, ходити ось так — повагом, важко й дивитися на все спокійно, поблажливо, трохи насмішкувато". Моня дуже любив спокійних людей.
Вже зовсім розвиднілося. Моня не помітив, як прийшов до хати інженера. Не нарочито, звичайно, прийшов, а брів мимо й побачив у дворі інженера. Той знову порався коло свого мотоцикла.
— Доброго ранку! — сказав Моня, зупинившись біля паркана. Й дивився на інженера мирно й весело.
— Здоров! — відгукнувся інженер.
— А воно крутиться! — сказав Моня.— Колесо.
Інженер підвів голову від свого мотоцикла... Деякий час дивився на Моню — не те, що не вірив, певніше так: не вірив і не розумів.
— Двигун, чи що?
— Двигун. А колесо... Крутиться. Цілу ніч крутилося. Й зараз крутиться. Мені набридло дивитися, я пішов трохи прогулятися.
Інженер тепер уже справді нічого не розумів. Вигляд у Моні втомлений і чесний. І ніскілечки не присоромлений, а навіть якийсь просвітлений.