І цілісінький ранок Моня був у цьому насмішкуватому настрої. Бабуся помітила, що він якийсь блаженний зрання... Вона була весела міцна жінка, Мотьку свого любила, але ніяк цієї любові не показувала. Вона й сама думала про людей просто: живуть, здобувають шматок хліба, приходить час — вмирають. Головне не сплохувати в тяжку годину, як-небудь викрутитись. Під час війни, наприклад, вона пристосувалася так: помітила, що в одній з колгоспних комор щілина в підлозі, а крізь ту щілину помаленьку сиплеться зерно. А комора задньою стінкою виходила до дороги, проте від дороги її заслоняли зарості кропиви й бур'яну. Вночі Квасиха пробралася з мішечком через оті зарості, пожалилася геть уся, але до зерна дісталася. Комора була висока, підлога від землі далеко — якраз людині пролізти. Квасиха зібрала розсипане зерно, продовбала ножем ширшу щілину... З тиждень ходила ночами під ту комору з мішечком. І чималенько наносила зерна. І під час голоду великого товкла ночами це зерно в ступі, підмішувала в борошно соснової кори й пекла хлібець. Так обминула свою загибель. Мотька був їй як син, навіть, напевно, дорожчий, бо тепер нікого більше вона не мала. Була дочка (синів двох убило на війні), Мотьчина мати, але вона зовсім заплуталася зі своїм чоловічком, закружляла в місті, взагалі якось не вийшло пуття з жінки, вона сюди й носа не показувала, отож — є вона й нібито немає.
— Чого це ти сьогодні такий? — запитала бабуся, коли сіли снідати.
— Який? — спокійно й поблажливо поцікавився Моня.
— Задоволений чимось. Мружишся, мов кіт на сонечку... Чи не приснилося часом чого?
Моня трохи подумав... І відказав хитромудро:
— Приснилося, що я знайшов десять тисяч карбованців у портфелі.
— А хай тобі грець! — Стара всміхнулася, помовчала й запитала: — Ну, то й що б ти з ними зробив?
— Що?.. А ти що?
— Я тебе запитую.
— Хм... Ні, а от що б ти зробила? Чого тобі, наприклад, треба?
— Мені нічого не треба. Хіба що хату пересипати...
— Краще вже нову поставити. Навіщо її пересипати — гниллям трусити.
Бабуся зітхнула. Довго мовчала.
— Гнилля-то воно гнилля... Та я вже тут віку доживу. Небагато залишилося. Я вже й обміркувала, як мене звідси виноситимуть.
— Знову завела своєї! — незадоволено сказав Моня. Він теж любив бабусю, хоча, може, не дуже це усвідомлював, але одно дратувало в ній Моню: розмови про прийдешню смерть. Та хай би ще через хвороби, немічність, приреченість — так ні ж, баба дуже хотіла жити, смерть ненавиділа, та удавала перед нею, перед смертю, покірну смиренницю.— Чого ти знову?
Розумна стара лукаво-скорботно всміхнулася.
— А чого ж? Хіба я два віки житиму? Прийде матінка...
— Ну... прийде — то й прийде: навіщо говорити про це завчасно?
Але говорити про це старій хотілося, от шкода тільки, Мотька терпіти не може таких балачок. Вона любила з ним розмовляти. Вона мала його за розумного хлопця й дивувалася, що в селі про це іншої думки.
— Так що ж воно тобі приснилося?
— Та нічого... байдуже: ранок гарний, от я і... радий.
— Ну, ну... І радій, поки молодий. Старість прийде — не радітимеш.
— Дарма! — безжурно й голосно сказав Моня, закінчивши снідати.— Ми ще... зміркуємо тут! Висловимо ще своє "фе"!
І Моня пішов у гараж. Але дорогою вирішив зайти до інженера РТС Андрія Миколайовича Голубєва, молодого спеціаліста. Він був чоловік приїжджий, тямущий, щоправда, трохи похмурий, зате не базікало. Разів зо два Моня з ним зустрічався, інженер був йому до вподоби.
Інженера він побачив у дворі,— порався біля мотоцикла.
— Здрастуй! — сказав Моня.
— День добрий! — не одразу озвався інженер і глянув на Моню несхвально: мабуть, не сподобалось, що з ним на "ти".
"Переживеш,— подумав Моня,— молодий іще".
— Прийшов сказати своє "фе",— вів далі Моня, заходили у двір.
Інженер знову подивився на нього.
— Яке там іще "фе"?
— Що думають учені про вічний двигун? — одразу почав Моня. Сів па колоду, дістав із кишені цигарки... І дивився на інженера знизу.— Га?
— Про який вічний двигун?
— Ну, про цей — перпетуум-мобіле. Звичайний вічний двигун, який не могли придумати...
— Ну то що?
— Що тепер з цього приводу думають?
— Та хто думає? — почав дратуватися інженер.
— Учений світ... Взагалі. Зняли цю проблему, чи як?
— Нічого не думають. Хіба більше робити нічого, щоб про таке думати.
— Значить, зняли проблему?
Інженер знову схилився до мотоцикла.
— Зняли.
— А не завчасно? — не давав йому втекти від розмови Моня.
— Що "не завчасно"? — знову озирнувся інженер.
— Та зняли ж. Проблему оцю.
Інженер уважно подивився на Моню.
— Чи не винайшов ти часом вічний двигун?
Моня й собі пильно глянув на інженера. I загнав у його дипломовану голівоньку... Наче ломаку в мурашник устромив:
— Винайшов.
Інженер, сидячи навпочіпки, зміряв Моню довгим поглядом. Одверто усміхнувся і повернув Моні ломаку — теж чітко, не без єхидства промовив:
— Вітаю.
Моня занепокоївся. Ні, він не засумнівався раптом у своєму двигуні, його стурбувало інше: як же, виявляється, глибоко увійшло в свідомість людей, що вічний двигун неможливий. Отак і винайдеш його, а вони твердитимуть — неможливий. Сперечатися з людьми — це важко, сумно. А вся ота перекірливість Моніна, вся його упертість — лише для того, щоб люди не встигли зробити боляче, поки будеш маніритися перед ними зі своєю довірливістю й злагодою.
— А що далі? — запитав Моня.
— Тобто?
— Ну, ти привітав... А далі?
— Далі — пускай по інстанції, домагайся... Ти вже зробив його? Чи тільки придумав?
— Придумав.
— Ото ж бо...— інженер усміхнувся, похитав головою,— От і просувай тепер... Пиши, чи що. Хіба я знаю.
Моня помовчав, боляче вражений посмішкою інженера.
— Ну, а чому ж ти навіть не запитав, що це за двигун? Узнав би хоч принцип роботи... Ти ж інженер. Невже тобі нецікаво?
— Ні, жорстко кинув інженер. — Нецікаво.
— Чому?
Інженер залишив мотоцикл, витер руки ганчіркою, кинув її на колоду, поліз до кишені по сигарети. Подивився на Моню зверху.
— Хлопче, ти ж казав, що в технікумі скількись-то вчився...
— Півтора року.
— От бачиш... Чого ж ти сидиш і таку маячню верзеш? Сам шофер, з технікою знайомий... Невже віриш в оцей свій двигун?