У цю мить в двері постукали. До кімнати зайшов слуга і вручив Стоунеру телеграму. Той прочитав її і одразу ж підвівся зі стільця.
— Пані Рено опритомніла.
— О! — Пуаро теж підвівся. — Негайно до Мерлінвіля!
Усі поспіхом рушили за ним. Стоунер на прохання Жака погодився залишитися і зробити все можливе для Белли Дювін. Пуаро, Жак Рено і я сіли в машину. Їхали щось із сорок хвилин. Коли машина наблизилася до вілли Маргарет, Жак кинув запитальний погляд на Пуаро.
— Може, ви підете першим… Аби повідомити матір про моє звільнення…
— Тоді, як ви самі розповісте про це панночці Марті, га? — закінчив його запитання Пуаро. — Що ж, ідіть.
Жакові Рено не треба було повторювати це вдруге. Зупинивши машину, він вистрибнув з неї і побіг до парадних дверей. Ми ж рушили до вілли Женев'єв.
— Пуаро, — сказав я, — пам'ятаєте, як ми приїхали сюди і як нас повідомили про смерть пана Рено?..
— О! Певна річ. Не так вже й багато води спливло, та скільки подій сталося за цей час. Особливо для вас, мій друже!
— Ваша правда, — зітхнув я.
— Ви дивитеся на все дещо сентиментально, Гастінгсе. Я мав на увазі зовсім інше. Будемо сподіватися, до панночки Белли поставляться поблажливо, і кінець кінцем Жак Рено не зможе побратися з обома дівчатами!.. Мізансцена, розроблена Жоржем Коно, була дійсно першокласна, але розв'язка… Тут щось не те! Дівчина випадково вбиває чоловіка в приступі люті — хіба тут є порядок чи метод?..
Я все ще сміявся зі специфічної манери Пуаро аналізувати справи, коли Франсуаз відчинила нам двері. Пуаро пояснив, що йому треба негайно побачити пані Рено, і стара провела його нагору. Я ж лишився у вітальні. Та незабаром Пуаро повернувся, обличчя його було незвичайно похмуре.
— Ось що, Гастінгсе, на нас чекають бурі!
— Що ви хочете цим сказати? — вихопилось у мене.
— Ніколи б у житті не повірив… — промовив Пуаро задумливо. — Та від жінки можна завше чекати всього.
— О, Жак і Марта Добрей вже прибули! — вигукнув я, глянувши у вікно.
Пуаро кулею вилетів надвір, аби зустріти молоду пару на сходинах.
— Не заходьте! Краще не треба! Ваша мати…
— Знаю, знаю, — сказав Жак Рено. — Мені треба одразу ж піти до неї, нагору.
— Краще не робіть цього. В усякому разі, не беріть з собою панночку.
Голос, що пролунав на сходах, примусив усіх здригнутись:
— Вдячна вам за ласкавість, пане Пуаро, та я волію відразу ж поставити все на свої місця.
Ми були приголомшені: по сходах, спираючись на руку Леоні, спускалася пані Рено з перев'язаною головою.
— Мамо! — кинувся до неї Жак.
Владним жестом вона зупинила його.
— Я не мати тобі, а ти не син мені! З цього дня, з цієї хвилини я зрікаюся тебе!..
— Мамо! — закричав у розпачі юнак.
Якусь мить вона, здавалося, вагалась, ладна була поступитися, та за мить сказала ще різкіше:
— На тобі кров батька. Ти несеш моральну відповідальність, за його смерть. Ти кинув йому виклик через цю Марту Добрей. А твоє бридке ставлення до Белли Дювін спричинилося до його смерті. Облиш мій дім! Завтра я вживу необхідних заходів, аби позбавити тебе можливості бодай колись торкнутися хоча б одного пенса з батькових грошей. Пробивай собі шлях у житті сам, і хай тобі допомагає дочка найлютішого ворога твого батька…
Поволі вона повернулася нагору.
Ми всі були ошелешені. Ніхто не чекав, що такою буде зустріч матері з сином. Жак Рено, знесилений всім, що йому вже довелося перенести, хитнувся й мало не впав. Пуаро і я встигли підтримати його.
— Для нього це забагато, — прошепотів Пуаро Марті. — Куди можна його віднести?
— Як куди? На віллу Маргарет… Ми доглядатимемо його разом з матір'ю. Мій бідний Жак…
Ми допомогли хлопцеві дістатися до сусідньої вілли. Там він упав на стілець. Пуаро торкнувся пальцями його чола і сказав:
— Лихоманка!.. Дається взнаки тривале перенавантаження. Покладіть його в ліжко, а ми з Гастінгсом викличемо лікаря.
Невдовзі приїхав лікар. Оглянувши хворого, він сказав, що стан його є наслідком нервового напруження. Коли юнак добре не відпочине, а хвилюватиметься, можливе запалення мозку. Лікар порадив, щоб хтось провів ніч біля хворого.
Зробивши все, що було в наших силах, ми залишили Жака під наглядом Марти та її матері і чимдуж поспішили до міста, бо обоє вмирали від голоду. У першому ж ресторані замовили смачний обід і взялися за страви.
— Треба вирішити, де ми будемо ночувати, — сказав зненацька Пуаро, коли завершували трапезу. — Знову скористаємося з послуг нашого давнього знайомого — готелю "Мінеральні води"?
Ми без зволікань попростували туди. Нам запропонували дві гарні кімнати з видом на море. Вислухавши адміністратора, Пуаро поставив питання, яке здивувало мене:
— Пані з Англії вже приїхала?
— Так, добродію. Вона в маленькій вітальні.
— Ага, — і він рушив коридором.
— Пуаро! — вигукнув я, намагаючись не відставати від нього. — Ради бога, скажіть: хто та пані з Англії?
Пуаро лагідно всміхнувся мені:
— Справа в тому, Гастінгсе, що я влаштував ваше весілля.
— Моє? Весілля?..
— Чи ти ба! — Пуаро дружньо підштовхнув мене в двері. — Мені зовсім не хочеться називати в Мерлінвілі прізвище Дювін!
І справді, не хто інший як Попелюшка підвелася зі стільця. Я кинувся до неї, стис щосили її руку, а решту доказали мої очі. Пуаро тільки відкашлявся.
— Діти мої, — сказав він, — зараз нема часу для милування. На нас чекає робота. Панночко, вам вдалося виконати моє прохання?
Замість відповіді Попелюшка витягла з валізки якусь загорнуту у папір річ і мовчки передала Пуаро. Він розгорнув папір, і я здригнувся, побачивши кинджал з авіаційної сталі, який, як я зрозумів з її листа, дівчина шпурнула в море. Навіть дивно, з яким небажанням жінки завжди знищують речі, що більш за все їх компрометують.
— Чудово, моя дитино! — сказав Пуаро. — Я задоволений вами. А тепер ідіть і відпочивайте. У Гастінгса і в мене багато роботи. Ви побачитеся з ним завтра.
— Куди ви йдете? — запитала дівчина, дивлячись на нас широко розплющеними очима.
— Про все дізнаєтесь завтра.
— Куди б ви не йшли, я — з вами.
— Але, панночко…
— Тільки разом!
Пуаро зрозумів, що заперечувати марно. І поступився.
— В такому разі ходімо, панночко. Але це не буде розвага.