Дуже шкода, мій любий, що Ви не можете зараз глянути на все моїми очима. Напевне, Ви б дарували мені… Я була страшенно налякана, заплуталась у всьому. Та мені стало ясно лише одне — Ви хочете врятувати мене. Я не була певна, чи зважитеся врятувати мою сестру. Отож ризикувати я не могла. Ми з Беллою близнюки, і я повинна була зробити для неї все, що в моїх силах. Тому я брехала далі. Ось і все. Мені слід було б довіряти Вам, але… незабаром в газетах з'явилося повідомлення про арешт Жака Рено. Белла не хотіла навіть чекати дальшого розвитку подій… Я вкрай стомлена. Нема навіть сил писати далі…"
Вона почала було підписуватись "Попелюш…" Та закреслила недописане слово і замість нього вивела "Дульці Дювін".
Пуаро сидів поруч, поки я читав листа. Послання-сповідь випало у мене з рук, і я подивився на свого друга.
— Ви знали весь час, що то була не вона, а інша?
— Так, друже, — відповів він.
— Чому ж ви не сказали мені?
— Почнемо з того, що мені було важко повірити, що ви здатні зробити таку помилку. Ви бачили фотографію. Сестри дуже схожі, та не настільки, аби плутати їх.
— А русяве волосся?
— Перуку вона надягала для сцени, аби надати їхній парі ще більшої пікантності. Хіба трапляється, щоб один із близнюків був чорноволосий, а другий русявий?
— Чому ж ви не сказали мені про це в готелі у Ковентрі?
— Ваші методи, любий друже, були дещо свавільні, — сухо промовив Пуаро. — Ви не дали мені можливості.
— А потім.
— А потім… Ну, насамперед мене образила ваша недовіра. А ще хотілося пересвідчитись, чи витримають ваші почуття перевірку часом? Справжнє ваше кохання чи якась ілюзія? Та я не дозволив би вам помилятися дуже довго.
Голос його був занадто ніжний, аби ображатися чи гніватись. Кинувши погляд на листа, я раптом підняв його з підлоги і підсунув через стіл Пуаро.
— Читайте. Прошу вас.
Він мовчки прочитав послання і лагідно подивився на мене.
— Що непокоїть вас, Гастінгсе?
Переді мною сидів зовсім інший Пуаро. Я міг говорити будь-що, не побоюючись іронічної реакції.
— Вона не пише… вона не говорить… ну, жодного слова про те, чи важу я для неї хоч щось!
Пуаро повернув мені листа.
— Гадаю, ви помиляєтесь, Гастінгсе.
— Але де ж тут про це? — вигукнув я.
— Вона каже про це в кожному рядку листа, друже.
— Але де я знайду її? На конверті немає адреси. Лише французька марка…
— Не хвилюйтесь! Довіртеся татусеві Пуаро. Я розшукаю її, як тільки матиму п'ять вільних хвилин!
РОЗПОВІДЬ ЖАКА РЕНО
— Від усього серця вітаю вас, пане Жак, — сказав Пуаро, міцно потискуючи юнакові руку.
Молодий Рено зайшов до нас одразу після звільнення, перед тим, як рушити до Мерлінвіля. Там на нього чекали Марта і мати. Супроводив його Стоунер, поруч з яким Жак виглядав особливо виснаженим і блідим. Сумно усміхнувшись Пуаро, він тихо промовив:
— Я пішов на всі ці муки, аби врятувати її. Та тепер все це не має сенсу…
— Невже ви сподівалися, що дівчина прийме такий дорогий подарунок, як ваше життя, — зауважив Стоунер. — Вона повинна була віддати себе до рук правосуддя, як тільки дізналася, що перед вами відкрився шлях на гільйотину.
— Повірте мені, ви справді впевнено крокували на шибеницю! — додав Пуаро. — Аби ви і далі поводилися так, метр Гросьє помер би від люті, і життя його було б на вашому сумлінні.
— Метр Гросьє, на мою думку, осел із благородними намірами, — сказав Жак. — Він страшенно дратував мене. Бачите, я не міг довіритись йому. Але в ім'я всіх святих скажіть, що чекає Беллу?
— Я на вашому місці, — відверто сказав Пуаро, — не страждав би передчасно. Французьке правосуддя виявляє неабияку поблажливість до молодих і прекрасних злочинниць. Розумний і досвідчений адвокат знайде обставини, що пом'якшать провину підсудної й перетворять справу на великий процес. Вам, звичайно, буде неприємно…
— Мене це не обходить. Розумієте, до деякої міри я справді відчуваю провину за смерть батька. Аби не я і не мої стосунки з Беллою, він і сьогодні був би живий і здоровий. Додайте до цього мою кляту неуважність, через яку я взяв не своє пальто. Не можу позбутися почуття відповідальності за його смерть. Ця мука, певне, залишиться зі мною на все життя!
— Ні, ні! Що ви, — намагався я заспокоїти юнака.
— Певна річ, у мене волосся ворушиться на голові від думки, що Белла вбила батька… — знову заговорив Жак. — Та я ставився до неї злочинно. Коли зустрів Марту, то зрозумів: моє захоплення Беллою було помилкою. Належало б відверто розповісти їй все, та я боявся скандалу… Визнаю, що вів себе як боягуз, сподіваючись, що все само по собі уладнається. Фактично я плив за течією, не усвідомлюючи, що доводжу бідолаху до відчаю. Аби вона дійсно зарізала мене — а вона була певна, що то був я! — мені б дісталося по заслузі…
Деякий час він мовчав. Потім запально почав про інше:
— Ніяк не можу второпати, навіщо було батькові у такий час розгулювати в білизні і моєму пальті по подвір'ю. Гадаю, він саме здихався тих двох загадкових іноземців, а мати, напевне, припустилася помилки, говорячи, що вони з'явилися о другій годині. Чи, може, вся ця історія про іноземців вигадана… Сподіваюсь, мати не думала… не могла вірити, що його вбив я?
Пуаро заспокоїв його.
— Ні, пане Жак. Цього не треба боятися. Що ж до всього іншого я внесу ясність цими днями. Історія досить цікава. Та чи не розкажете ви нам у деталях, що насправді трапилося тієї ночі?
— Розповідь буде вельми коротка. Я повернувся з Шербура, аби побачитися з Мартою перед поїздкою на край світу. Потяг запізнився, і я вирішив пройти до вілли Маргарет навпростець через майданчик для гри в гольф. Я майже добрався до місця, коли…
Він замовк, немов подавився чимось.
— Далі?
— Я почув крик. Не дуже голосний… він нагадував напад ядухи чи хрипіння. Я зупинився, зляканий, а коли вийшов з-за куща… Я побачив могилу, тіло, яке лежало долілиць із кинджалом у спині, і її… Белла дивилася на мене, як на привида. На обличчі її застиг жах. Зненацька вона закричала, повернулася й кинулася геть.
— А далі? — заспокійливим голосом спитав Пуаро.
— Не знаю. Слово честі, не знаю. Деякий час я стояв приголомшений, поки не зрозумів, що мені краще скоріше забиратися геть. Я тоді й гадки не мав, що мене можуть запідозрити, але я боявся виклику для свідчення проти Белли. Пішки, як вже казав, дістався до Сент-Бове і на таксі поїхав звідти до Шербура.