Але в тому не було жодного дива. Просто в чоловіку прокинулось те, що він мав завжди.Довго визрівало і проросло диким стеблом, трохи ушляхетненим наукою життя. Був кривджений — і сам кривдив, був зневажуваний— і сам зневажав, брав — і віддавав натомість. Та одержимість — це вогонь, який спалює чоловіка чи жінку, і сутність її не може збагнути той, у кому він ніколи не спалахував .Лише дві особи в Журавному могли б зрозуміти Якова: Олександер та його син Матвій.Вони б розповіли йому, що таке бути іншим, про почуття неісповідимої самотності, про розз'єднаність і страх втратити вогонь, котрий змушує концентрувати в одному напрямку волю, а коли вона досягає цілі — настає щось устократ гірше ніж смерть.Бо смерть милосердніша ніж тотальне спустошення, що є прірвою без дна, драговинням, пусткою, холодом пекельним.
Тому Яків не квапився, і не хотів слухати, щоб якось приспішити роботу.Той лицар у чорному більше не являвся, хоча Яків нераз серед ночі виходив надвір, дивився на місяць серпом і колесом, на купи каменю, обплутані мертвою травою, і пригадував ту ніч.Духи каменю, землі, повітря вилися довкруг нього, він відчував їхню присутність: здригався, озирався.Але нічого не бачив і не чув.Бо, зрештою, то була не його земля: скільки не тулитимешся, не зігріє як рідна мати. Та й байдужим був флорентійський заброда до всього, що не стосувалось його ремесла.Мусив триматися, як не корінням, то хоч гіллям, щоб знову не звіяло в чорну прірву безпритульності.Був уже немолодий, і охолов до жіночого тіла, стилетів, карт та інших пустощів.За тих півроку маестро нераз згадував молодість і думав, що, якби міг її повернути, то витратив би на пошуки чогось досконалого і прекрасного.
На світанку по білій землі привезли на возі дбайливо закутану фігуру і виставили на помості перед костелом для освячення, перед тим, як її мали внести до храму.Цілу ніч Яків не спав: полірував камінь, змивав водою, здмухував порошинки.Найліпші свічки горіли в комірчині, тіні перелітали з одного кута в інший, а старий маестро чувся так, ніби завтра він продасть Прекрасну Панну пихатому коротконогому шляхтичу, як отець продає дочку, брат сестру, а коханець коханку в дім розпусти. Такий світ, і йому, різьбяреві, дозволено було піднятися над ним, на одну мить, на висоту пташиного польоту, але не вийти за його межі. Не та в нього сила.І відтепер його життя покотиться донизу, як круглий камінь з горба. Потім він закутався у ряднину й ліг у кутку, подумавши, що добре було б тепер заснути і не прокинутись.
Усім хотілося подивитись на нову окрасу костелу, тому сніг довкола помосту швидко витоптали.Коли прибули ксьондзи з біскупом, шляхта, і сам Яношик з усім почтом, гайдуки швидко впоралися з хаосом, що в даному випадку було цілком доречно.
Нарешті зі статуї зняли білий лляний покров, біскуп під спів ченців наблизився до неї.Не кожен спершу помітив у долонях Марії голуба. Більше дивились на її лице.Воно сміялось як сніг під сонцем, таке саме оманливе й зухвале.Під схвальні вигуки біскуп махнув кропилом, свята вода потрапила на обличчя Діви, на її шию, рамена. врешті на голуба.І тієї ж миті голуб вирвався з її рук і злетів угору.Ті, що стояли ближче оповідали, ніби Найсвятіша провела його політ очима й ледь зітхнула. Але то, не могло бути правдою. Долоні мала стулені, як до молитви, звідки ж мав узятися там голуб.
Фігуру внесли до костелу, поставили на мармуровий постамент, і почалася відправа.Людське дихання наповнило костел.Стало тепліше.
Уночі маестро Яків отримав ще одну нагороду, окрім капшука з обіцяними флоринами: помер уві сні.І таким чином став поза межі світа сього.То було його потаємне бажання, ніколи не вимовлене вголос. Однак ті, що літають в повітрі й живуть під землею, знають, що кому потрібно насправді.
Частина друга: Ті, що літають в повітрі
Корчма коло Гніздичева
Той, кого ще вчора звали Матвієм (Матеушем) Домницьким, а сьогодні не усвідомлював себе ніким, лише раною на власному серці, став і для інших порожнім місцем. Лише золотий хрест на грудях, прикритий сорочкою, міг би нам про нього розповісти.Якийсь час він блукав полями та луками, просочуючись запахом зілля, роси і землі, на якій спав. Був би здичавів без людських голосів, якби у вухах йому не звучала музика, почута лишень один раз. Та вона встигла змінити його незворотньо, асоціюючись з образом пані, що її ця музика супроводжувала. Він тепер шукав не то музику, не то пані, сам не відав чого саме.Будь-якою ціною, і вже немала ціна була заплачена: смерть батька, руйнування родинного гнізда. Він нічого про це не знав, та й навряд чи воно б його зупинило.Жодного разу не подумав про те, що залишив за собою.
Трави не казали йому нічого, дерева відвертались.Птахи, вітер, хмари? Він не розумів тих знаків, що вони йому подавали.Лишалися люди, і Матвій пішов до них.
Якось надвечір, до корчми, що стояла при дорозі, не доїжджаючи ло Гніздичева, увійшов молодий хлопець.Був у самій сорочці з червоною плямою крові на грудях, та в штанях.Кочмар Іваниця одразу впізнав у ньому шляхтича, бо руки мав білі, а поводження, хоча й несміле, теж панське.Неважко було здогадатися, що хлопака потрапив у халепу, і, якщо догодити йому, можна отримати винагороду від родичів.Міг навіть втекти з турецького полону, по дорозі стративши пам’ять.Таке буває від пережитого.Не кажучи нічого, Іваниця всипав до миски юшки з грибами, звареної для нього самого. Хлопець гречно подякував жестом і заходився помалу їсти.Видно було, що шлунок йому стисся від тривалого голоду,однак помалу з’їв усе.
— З полону, вашмосць? – нахилився до нього корчмар.
Той довго дивився на нього, ніби не розумів, врешті кивнув.Корчмар злякався, чи той бува не німий, бо це значно ускладнювало справу.Бусурмани часом калічили невольників, відрізаючи їм язика.
— Ой, біда, біда! – похитав головою Іваниця. – Але нічого, вашмосць.Ото радість буде родичам, як дізнаються. Я маю коні, міг би пана відвезти завтра зрана.
Хлопець наче не чув, лише опустив голову й зіщулився.
" Чень не сирота? – ще більше розтривожився корчмар. – Або ще гірше – несповна розуму. Приб’ється, а потім не відстане.Узнати б чий він, сповістив би одразу." Він скосив око на повалений пліт, а далі на шестеро бахурів, що позбігалися дивитися на дивного хлопця, міркуючи, з якої б то речі тато гостять його їхньою вечерею.А Іваниця тим часом уявляв, як втішені родичі щедро винагородять його за знайду:може, грішми, може, худобою. Він мріяв, а осмілілі діти приступали все ближче. Або когось з дітваків узяли б до двору.