Зачаровані музиканти

Сторінка 18 з 99

Пагутяк Галина

СОН ПАНА ЛУКАША

У своєму сні Лукаш був тим, ким ніколи не прагнув стати: королем незнаної землі. Він бачив себе ніби збоку: на троні, оповитому зіллям, в короні з квітучого глоду, а скіпетр його обвивала змія, котра оживала, як тільки він починав говорити, й тяглася роздвоєним жалом до пальців.Через те Лукаш намагався більше слухати й мовчати.

Знаходився він наче під землею, бо з темного склепіння нависало коріння, а зі стін сочився сріблястий туман.Йому не подобався ні його статус, ні те, що мусив робити: вислуховувати людей і їх судити. Ніколи не намагався когось судити, і це місце більше пасувало Миколаєві, пану радці. Тому Лукаш виглядав несмілим і навіть переляканим.

Із імли випливла чоловіча постать, і Лукаш упізнав у ній Олександера, помолоділого й навіть веселого, й зрозумів, що судити його не буде, хоч би йому за це грозили муки пекельні.Олександер став перед троном, наче не впізнавав Лукаша. Той раптом згадав:

— Та ти ж вмер!

І скочив з трону, замахав руками.Змія сковзнула по руці й обвилася в нього довкола шиї.А Олександер одразу став схожий на мерця: лице пожовтіло, риси загострились, а з ніздрі визирнув хробак.

— Знайди мого сина, — глухо мовив Олександер. — Скажи...

І Лукаш прокинувся на своєму самітньому ложі. Жона його вмерла позаторік, тож не було кому розповісти свій сон. Однак, мусив його запам'ятати.Намагаючись не дивитись у вікно, Лукаш прокрутив сон ще раз, ніби сподівався, що взнає те, що хотів ще сповістити йому Олександер. Але хоча й продовження сну не було, і до ранку Лукаш так і не заснув, думка про те, що Матеуш живий наповнила його якимось тріумфом. Він готовий був зараз йти до Миколая, щоб сповістити йому цю новину.

СОН ПЕТРА

Хтось стукав у браму, а Петро косив траву.Він хотів сказати молодшому Осипу, аби той пішов подивитися.Обернувся, а він качається зі своєю чарівницею на городі: обоє голі.Який встид! А якби хтось їх увидів? Нагорі скрипнула віконна рама.Петро задер голову й побачив у отворі вікна лице пана Олександера. Той дивився кудись поверх подвір'я, на браму.Мав дивний погляд, ніби бачив водночас і браму, і те, що за нею, і Петра, і безвстидних коханків.Це, певно, у всіх мертвих такий погляд.

У своєму сні Петро відчував незручність, потребу кудись подітися.Аби його тут не було.Аби все діялося без нього.Однак мусив дивитися на блідого дідича, який визирав із вікна, і на невінчану пару, що любилася в траві, наче нікого, крім неї не було на світі. А в браму хтось продовжував стукати.Петро відчинив маленьке віконце і побачив, що за брамою ніч, і лише місяць її освітлює.І на тлі місяця чорний лицар, позад якого стоїть вороний кінь.Далі брама сама стала відчинятися, а Петро намагався притримати її тілом.

— Тут нема того, чого ти шукаєш! — крикнув він і прокинувся, щоб ніколи більше не прокидатись.Піддашшя з важких колод впало на нього.

А потім завалився увесь дім.

Власне, з якої причини завалився дім Олександера Домницького, ніхто не знав.Він згорнувся, ніби прочитана книжка, і від того усі відчули якусь полегкість.Прогниле дерево розтягли на паливо, а тіло слуги Петра так і не знайшли.Певно провалилось до пивниці, а звідти ще кудись.Осип, що зазвичай не ночував у дворі, ще сподівався, може, Петро встиг врятуватись.Однак брама була зачинена, продовжуючи охороняти руїну.

Минуло літо, настала осінь, але й вона минула.Нарешті явився Михайло на білому коні, а в Журавно сталася прикметна подія.

На саме Введеніє мали посвятити фігуру Діви Марії, виготовлену майстром Яковом із Флоренції.Правда, великих знавців різьбярства в Журавному не було, хоча чимало шляхтичів вчилося замолоду в Падуї, Болоньї, і бувало в Римі та у Флоренції, і бачили тамтешнє мистецтво, й могли порівняти. Але доки чоловік не полюбить камінь і не витеше з нього щось своє, хоч би стовпа, то не може вважатися знавцем.Так думали в Журавно, і ніхто не міг переконати в іншому: що є люди, які ніколи не тримали в руках долота чи пензля, а однак здатні оцінити, чого вартує той або той утвір мистецтва.Був, правда, ще один спосіб визначити, чи доста славна робота майстра: се скільки майстер бере за роботу. Тобто оцінка тимчасова.

Серед нудьги пізньої осені плелися різні чутки, розпалюючи цікавість у громаді.По-перше, інтригувала саме походження каменю, схованого у пивниці покійного Домницького за сімома замками.Ніхто не міг пригадати, звідки взяв камінь небаченої краси і білизни пан Олександер та яку ціну за нього заплатив: грошима, кров'ю чи, боронь,Боже, душею.Бо ж чули, що в інших краях за коштовний камінь брат убивав брата, король розпочинав війну.

По-друге, невідомо, чи можна з такого каменю робити фігуру Діви Марії. Так вважали найбільш забобонні журавчани, як наприклад, торговець худобою Стефан з Чорториїв, фундатор та опікун костелу, але не шляхтич, що позбавляло його в такім випадку вирішального слова.Однак, освічені люди вважали це цілковитою бздурою.Пан Олександер був чоловіком завжди поштивим, і лише після смерті двох синів та жони підупав духом і тілом.

По-третє, замовлення, може, й не дуже велике в масштабі Речі Посполитої, але важливе для самого майстра зі Флоренції, дивним чином вплинуло на нього самого.Уже півроку він трудився над ним, хоча надгробки, хрести, свічники, як і раніше, вилітали з його робітні як вареники з окропу в полумисок. До своєї комірчини, куди звелів перенести камінь, нікого не пускав. Там навіть не було вікна.Зрештою, фігура мала потім стояти в напівтемному костелі, і на денному світлі їй не залежало. Костел потребував оздоби,і ксьондзи гадали, що від присутності Наясвятішої Панни там стане ясніше, бо ж камінь білий як сніг.І чекали з великим нетерпінням.

Не бачив фігури і Яношик.Дав завдаток, а коли почали пліткувати, таки приїхав.І майстер з порога йому заявив:" Не в моїм звичаї, вашмосць, показувати незакінчену роботу.Ми домовились, що то буде Діва Марія зі святим духом у вигляді голуба.Нині в моді такі фігури." Отже, маестро Яків заговорив навіть про моду, хоча ніколи не зважав на неї.

Підручні майстра теж не бачили фігури. Під кінець майстер навіть спав у комірці, кинувши туди на дошки оберемок соломи.Охороняв своє найліпше творіння.Уперше, на шістдесятому році життя на нього зійшов дух одержимості.Увійшов через серце, заволодів очима і руками, й між ними запанувала згода.Якесь чуття підказало йому, що не молитви потребує камінна душа, а дарів. І приносив до майстерні квіти, потім осіннє листя, дикі яблука й грона калини.Звісно, потай, бо встидався. Маестро аж помолодшав на виду, став лагідніший з челядниками.Не давав стусанів межи плечі, як раніше.