Обидва музиканти вклонились, сіли на коней, і тільки вітер зашумів за ними.
— Одного музиканта тобі мало, княгине, — зауважив князь. – Я привіз ще двох.
Плющ миттю відпустив Боніфація й Івася і ті опинились в центрі уваги."А я чим завинив?" — подумав Боніфацій і скривився, згадавши безліч гріхів, котрими з роками обростає кожен чоловік.
— Ти служитимеш не за провини, —пояснив князь, відчитавши його думки. – Хочеш літати?
Боніфацій закивав щосили. І раптом упізнав Матвія: "Диви, і панич тут." Очі колишнього маршалка прозріли разом із його розумом, і все, починаючи з того фатального ранку, коли зник хлопець і аж до сьогоднішньої ночі він зумів пов’язати, і не тільки зв’язати докупи обидва кінці, а й зрозуміти, що саме Матвієві, його батькові й дідові мусить дякувати за свою фортуну.
— Будеш літати, як літав нині й грати на бубні.
Боніфацію було все одно: бубон то й бубон.Він знав, що потрафить зіграти й на бубні. Й полегшено зітхнув, коли увага перемістилася на Івася.
— Ти будеш грати на флейті, — мовив князь. – Але за се мусиш віддати свій розум.
— Хіба можна віддати розум? – витріщився Івась.
"Він і тут задає питання!" — похитали одночасно головами Боніфацій і чоловік-олень, якому не терпілося здихатися отих двох заброд.
— А я ж нічого не віддав! – раптом похопився Боніфацій.
— Ти віддаси розуміння, — пояснив князь. – Розуму в тебе небагато, але є чуття і співчуття, що вкупі складають розуміння.
— Одного не розумію, нащо вам серце, розум і розуміння. Хіба у вас своїх немає?
"За такі слова..." — ошелешено подумав Боніфацій.
Княгиня сміялась.
— Ступаючи в наш край, люди мусять позбутися того, чого в них найбільше.Се такий звичай.Мито по-вашому. А будете вертатися, заберете назад. Княгиня мусить мати музикантів.Люди багато в нас запозичили, але не вміли ним скористатися.Будете служити доти, доки схочете.Ні старість, ні хвороби вас не торкнуться. Малий виросте, але не зістаріється.Доки не ступить ногою через Дунай.
Боніфацій почухав потилицю й спитав:
— Де ж той кінь, що на ньому я буду літати?
А Івась насупився:
— А коли я захочу тут лишитися навічно? То що ж мені вічно грати на флейті?
Княгиня засміялася,підійшла й поцілувала малого в чоло.Хоч не такої відповіді він чекав, але пахло від неї як від мами. Бо вона обіймала й тулила до себе увесь Всесвіт.
Біля монастиря.Початок зими.
Чернець-воротар закликав отця Григорія і сказав, що його хоче бачити якась шляхтянка, і просить, аби він вийшов до неї.За брамою шелестіла суха трава, і земля геть стужавіла від морозу. Жінка стояла коло візка, з якого кучер здіймав барильце меду, дарунок монастиреві. Однак скинувши оком на молодицю, отець Григорій збагнув, що не духовної розради й сповіді хоче ця молода особа в білій намітці й дорогому кожушку. На устах її блукала дивна посмішка і смирення в ній не було ні на гріш. Мабуть, вона й не боялась воротаря, що підглядав за ними.
— Отче, — мовила жінка поштиво, ледь нахиливши голову, — я приїхала сюди, аби сказати, що вашому онуку Матвію тепер добре ведеться. Він тепер грає на скрипці й літає на вороному коні.
— Прикро се мені чути, — вирвалось у отця Григорія. – Я вберігся, мій син, його батько теж вберігся...
— Від чого? – звела брови жінка.
— Від занапащення душі, молодице. А ти хто така?
— Докія, — відказала спокійно жінка. – Матвій прибився до мене збідований, нещасний, німий. Я знаю його душу, як свою.Хто б говорив про занапащення душі, сховавшись за мурами монастиря, заплативши за се життям сина і муками онука! О, я спершу теж чулася скривдженою, доки не стріла Матвія. Він став моїм дзеркалом, бо страждав так само, як я. Але я пізнала бодай на коротку хвилю щастя, а він – ні. Проте він переплив Дунай, і тепер грає на скрипці й літає в повітрі.Правда, серце його на дні озера Обшир, бо не пожалів ні вітця, ні маєтку, ні сього світу з його щастям та нещастям, задля того, щоби бути коло своєї Пані.А на дні озера серцю спокійніше.
— То він послав тебе до мене? – спитав старий.
— Ні.Він забув про вас, як і про мене.
І Докія повернулась, начебто розмову було вже закінчено, й почула, як чернець мовив:
— Що ж...
Тоді вона рвонулась до нього і очі в неї наповнились теплом любові та співчуття.
— Отче, я теж могла би бути досі нещасною. Дні й ночі я думала про князя, про дитя, яке залишила в нього.Дні й ночі чекала, що він приїде до мене.Мусила тікати, бо мене вважали за чарівницю.Я мерзла, голодувала, тремтіла від страху.Але настав час, коли я зрозуміла, що вчинила вірно, віддавши своє дитя тому кращому світові, й страх мій пропав.Хто не вміє віддавати, той не вміє і брати.Князь пробачив мені. Я хотіла вас втішити, а не засмутити, отче.
— Ти мене втішила, дочко, — мовив отець Григорій напівіронічно, напівщиро. – Я міг би тобі не повірити, однак вірю.Тільки скажи мені, чому я зрубав саме те дерево, збираючись збудувати собі дім і звити родинне гніздо? І за се прокляття впало на мій рід.
— Ви мусили відчути, що його не треба було рубати.
— Воно не кричало, не стогнало, не просило.
— Ви не прислухались до нього.
— То була липа.Я відвертався, коли її рубав.Є такий звичай – рубити сліпе дерево.
— Значить, то ви були сліпі, отче, а дерево зряче, — відказала Докія.
2008 рік.