Місяць сховався за хмару.До горла Матвія приступила нудота і з рота йому викотився у воду круглий клубок – його серце. Він поглянув на свої руки, тепер білі й чисті. Увійшов у воду й переплив озеро.На тому боці його чекали обидва музиканти. Подали йому руки й усі троє пішли до двору княгині, що звався Прийма.
Прийма. Двір княгині.
Над глибоким яром стояла кругла скеля зі світлого каменю, що нагадувала замерзлий водоспад зі скам’янілими струмками.Те місце й тепер важко знайти, бо воно надійно захищене чарами Тих, що літають в повітрі й живуть під землею.На дні яру, з якого лише випиналася молоденька папороть і яку влітку мало затопити оман-зілля, стояли троє музикантів і грало. Чорнявий на флейті, білявий на бубні, а Матвій – на скрипці. Хоч була ніч, увесь яр світився вогнями: холодними світлячками, діточками Місяця.Що за музику вони грали, Матвій не знав, бо скрипка сама її грала, випручуючись з його рук.Мелодія була дика й неприручена і завдавала болю кожній клітині його тіла.Удар бубна був наче батіг по спині, сопілка стискала горло, а скрипка різала ножем живе тіло. Нараз бубон вирвався з рук білого музиканта, сопілка стрибнула зайцем у папороть, а скрипка злетіла птахом у нічне небо, вкрите тріщинами гілля, а самі музиканти попадали наче мертві.
У повітрі щось загуділо, пролунав пронизливий свист, і надлетіли чорні блискучі коні зі зміїними шиями. Князь приїхав.
Лише раз на рік, коли день рівний ночі, князь міг стрічатися з княгинею, заходити в її печеру, де приймала вона його як жона мужа. Люди сходяться, коли хочуть, але сонце з місяцем ніколи не сходяться, як і зима з літом, а вранішня зоря з вечірньою.Ніхто й не бачив, як сходяться князь з княгинею, що говорять, на якому ложі обіймаються.
У цю ніч біля княгиненого двору сходяться духи землі, повітря, води, дерев у подобі істот, яких люди часом бачать своїм вбогим зором, а тоді розповідають різні небилиці, щоб викликати до них ненависть і обридження.
Цілу ніч в лісі коло Прийми лунав сміх, чулися співи і панувала велика радість.Світ оновлювався, гарнішав, а троє музикантів, що зіграли увертюру до цього дійства , лежали в папороті й бачили сни. Насправді то були не сни, а реальність, виплетена з більш тонкої матерії.Уві сні музиканти бачили танці майок, таких дрібних, що їх семеро могло танцювати в одному чоботі, переліток, що ще називають маленькими ельфами, русалок, які гойдалися на гіллі дерев, лісовиків в одежі моху й торішнього листя, щезників, котрі щезали, коли їм заманеться, ведмежих, вовчих, заячих пастухів.Музикантам здавалось, що вони приймають у всьому цьому участь: п’ють трунки, пробують різні наїдки.Насправді вони лежали і їх смикали за волосся, заплітали волосся в коси, встромряли у ніздрі квітки, розмальовували болотом лице, щипали і лоскотали.Були тут Боніфацій з Івасем, прив’язані стеблами плюща до стовбурів дерев, майже непритомних від подиву, жаху й захоплення.Їх ніхто не помічав. Були наче порожнім місцем.
"Ні, — думав Боніфацій, — се людський світ схожий на цей, а не навпаки".Наслухався розповідей про давні часи, коли сюди прийшли дикі людські істоти.Як вони тремтіли в печері, загородивши вхід до печери хмизом, відганяли вночі звірину.Були такі беззахисні, що духи їх не уникали, дозволяли себе бачити, навіть торкатись. Люди навчились від них багато чого, а потім вийшли з печери, зійшли в діл і стрілись з іншими людьми, що жили на березі ріки. Боніфацієві неважко було здогадатись, що сталося далі. Він усвідомив хід людської історії як низку безперервних злочинів, хитрощів, підступу, на які перетворились жарти й пустощі земних, повітряних та водних, їхні щасливі невинні забави.Усе перевернулось з ніг на голову."Матко боска!" — вжахнувся Боніфацій у простоті свого розуму та розуміння.
Івась жадібно вбирав очима світ, що вже став його, бо розум дитини не так зіпсутий людськими законами і вона слухається того, що першим спаде на думку. Перше, що спало на думку Івасеві, це сісти на такого чорного коня, вже самому, а не не вдвох з Боніфацієм,як бранці князя і його гостинець княгині, а сісти вільним лицарем і облетіти увесь світ.
Наче на підтвердження його мрії, настала раптом тиша і з печери вийшли прекрасні панни, а за ними чудові лицарі – діти князя й княгині від простих смертних, але без жалю в серці, без тягара людських пристрастей. Славні лицарі й прекрасні дами, чиї тіла не знали бажань плоті, і які сміялись над ними, зваблюючи людей, і гинули в битвах, а не від хвороб, проживши тисячі й тисячі років.Вони зійшлись докупи, аби стрітись з батьком і матір’ю, розповісти їм про себе, отримати їхні любов та благословення. А за ними вийшли з печери князь і княгиня, чия ніч тривала стільки, скільки вони собі зичили.
Отоді настав час прокинутись трьом музикантам, і, глянувши на княгиню, що стояла, опираючись на руку князя, Матвій відчув, що був лише забавкою в її руках, однак бути забавкою княгині устократ краще, ніж бути найбільшим володарем на землі.У волоссі його стирчали травинки, лице розмальоване ряскою, але це не мало жодного значення. Чорний і білий музиканти виступили наперед, дивлячись на князя й княгиню з надією і тривогою.
— Так, — мовив князь, — ви відтепер вільні.Я знайшов вам заміну.Мені шкода, що третій з вас не дочекався свого звільнення, але вам потоваришив ось цей хлопчина...
— Не так, — нахмурилась княгиня, — се я мала говорити!
Князь лиш посміхнувся і всі посміхнулись слідом за ним.
— Лицарю мій, — мовила княгиня до Матвія, — ти знаєш, чого ти тут?
— Бо кохаю тебе, моя пані, — відказав Матвій і був такий кумедний, що навіть перелітки затряслись від сміху.
— Ні, — сказала суворо княгиня. – Твій дідо зрубав моє дерево. І за це його рід несе покуту.Ти можеш піти звідси, але твій син і син твого сина нестимуть її.Твій земний син...
І вона так глянула, що Матвій усе зрозумів.
— Візьми мене на службу, княгине. Мені немає місця серед людей.
— Це твоєму сумлінню нема місця.Але, як хочеш мені служити, то нехай. Де твоє серце?
— В озері Обшир.
— Нехай лишається там до кінця твоєї служби. А вам, мої любі слуги, повернеться все, що ви мені віддали.