Б’ються зграї думок у Пилиповій голові, він бездумно витручує з колешні воза, виводить зі стайні коня, запрягає; з порога непорозуміло дивиться на нього Параска й боїться запитати, що він робить, куди їде; Пилип не озирається, розводить обаполи брами, виїздить на дорогу, брами не зачиняє, цвьохає батогом і зникає в Заросляку.
Ганна легко вискакує на воза, сідає поруч з Пилипом, забирає в нього віжки й сама коня поганяє; віз шалено мчить лісовими доріжками, й відчуває Ганна, як у клубку гіркого туску, що розбух до безмірів у її грудях, зажеврюється така недоречна нині мстива втіха від того, що Пилип геть потонув у її волі, й закрадається до неї грішна думка: вона не відпустить Пилипа додому, хай там і світ завалиться!.. Ой, скарай мене, Господи, — мовчки кається Ганна, — ще ж не застигло тіло Данила, а безбожні думки самі вповзають до голови, і чого ж я така безпутна, чого, чого?! Ганна безжалісно шмагає коня, і здається їй, що сама себе січе гарапником; вона скоса поглядає на здурілого від неймовірної оказії Пилипа, а він ще гарний, цей її колишній любас, щоб ти здох! вони ні словом не перемовляються, а думають одне й те ж і про це знають; а вже минають Акрешори, в присілку людей ані душі, вже біліють перед ними берди ущелини, Ганна спиняє коня, вмить розлітаються в незвісті її грішні думки, вона злазить з воза, а за нею Пилип, перед ними загналася в ущелину стоптана дорога, а на ній трупи, трупи; немов навіжена, підбігає Ганна до кожного вбитого стрільця, заглядає в мертві обличчя, піднімає голови тим, хто лежить долілиць, врешті скрикує й рота затуляє, щоб не накликати біди своїм голосінням; припадає до вбитого Данила, довго над ним німіє, потім різко підводиться, мовчки показує Пилипові на мертвого сотенного, обоє піднімають його зі землі, несуть до воза, вкладають у васаг, прикривають соломою тіло, потім сідають на полудрабки, Ганна знову бере віжки в руки й прямує на Рунок, щоб звідти з’їхати доріжкою попри белебень на цвинтар.
І аж біля церкви, коли тіло Чарноти вже лежало на траві, вперше заговорила Ганна:
"Дякую, Пилипе… Тепер можеш їхати додому".
Й отямився нарешті Пилип — від нестерпного жалю, він зрозумів, що аж цієї миті навіки втрачає Ганну, й за–лишиться вона назавше поруч із своїм коханим: в її світ, пошлюблений із самотністю і тугою, йому ніколи більше не ввійти.
"Я тобі допоможу, Анно… Яму викопаю".
"Маю зробити це сама. Ніколи не було тебе між нами, не треба й тепер".
Але Пилип не зрушився з місця, тупцював біля воза, гладив долонею коня по крупу й, не дивлячись на Ганну, сказав те, про що обоє думали по дорозі:
"Тобі тяжко, Анно, але ти вже вільна… Я ніколи тобі не дорікну за нього й пам’ять його пошаную… Почекаю, любко, поки тобі переболить. А тоді прийду до тебе, слугою стану… Я не можу так більше жити, Анничко…"
"Мені не слуга потрібен, а муж, — відказала Ганна. — А ти не зумів ним стати… Ой Пилипе, Пилипку, я ще й досі тебе люблю, але такого, яким ти був колись. У згадках… Та навіть якби я тобі простила, то як тепер — після нього?"
"Не проганяй мене, Анничко", — застогнав Пилип.
"Та я не проганяю й зробити цього не можу: ти в мені, як той реп’ях у кожусі… Хочеш прийти до мене? Прийди… Але аж тоді, як настане на світі те, за що він загинув".
"Коли ж то буде?"
"А буде. Ну йди, Пилипе, йди. Хай тобі Бог за все заплатить — за добро і зло…"
"Тяжка буде моя розплата, чує моє серце", — зітхнув Пилип, сів на воза і виїхав з цвинтаря.
Ганна того вже не бачила. До обіду викопала яму, загорнула тіло Чарноти в простирало й опустила. Довго лежала долілиць біля свіжої могилки, а коли сонце докотилося до обрію, підвелася й подалася на белебень до гаджуг. Стояла й дивилася на палаюче верховіття, а коли сонце зайшло й смереки догоріли, перемінившись у темряві на чорні штурпаки, — тоді пішла Ганна додому, залишивши на цвинтарі свою молодість.
…Пилип з’їжджав з цвинтаря на сільський гостинець, як тільки міг поволі, щоб віз не торохтів, та все одно мусив минати Народний дім, зайнятий стребками, й тому полохливо розглядався по боках, чи не чатує десь на нього напасть — звідки їдеш і куди, — ще й воза з конем можуть відібрати.
Більше, ніж пайдьошників, боявся нарід стребків — чи то вони так ревно вислужувалися перед своїми хлібодавцями, або ж свій сором за зраду притлумлювали нахабністю, грубіянством і жорстокістю, та найбільше потерпали люди, коли стребки після боїв звозили з лісів убитих партизанів, скидали їх напоказ перед сільрадами й зганяли селян, аби розпізнавали своїх синів, мужів, батьків.
У Космачі такого ще не було, але нині–завтра може статися, упряжки стребкам спотребляться, а в Пилипа один віз і кінь один, і що він вдіє на господарці, коли їх реквізують?
Виїхавши на гостинець, Пилип вперіжив коня, щоб мерщій проскочити повз Народний дім; уже минув його, й від серця відлягло, що не напоровся на якогось озброєного запроданця, та ось із–за тильного боку просвітянського будинку прудко вибіг на дорогу чоловік у виверненому наверх вовною кептарі, й зрозумів Пилип, що втрапив у халепу, бо в такому вигляді ходили стребки, нібито вивернені кептарі та кожухи були їхньою формою; незнайомець не мав при собі зброї, і це трохи заспокоїло Пилипа, але тільки на мить: чоловік голосно зареготав, ніби давнього друга зустрів, й спинив коня, схопивши його за капейстру.
Стетерів Пилип, впізнавши Юрка. Був він такий самий зачуханий, як і тоді, коли поночі стояв на подвір’ї ґражди під вікном і вимагав грошей, тільки того разу Юркове обличчя було чорне від злоби й жадоби, тепер же його вибілила зневага до брата, який німо ціпенів зі страху; Юрко помітив переляк на виду в Пилипа, і це утвердило в ньому перевагу над братом, з яким ніколи не міг зрівнятися, він криво посміхнувся, цвиркнув крізь зуби, підійшов до воза й, спершись ліктями на полудрабок,запитав:
"Ти що, не впізнав мене, Пилипе?"
"Та чо’, впізнав… А ти в стребки записався?"
"Хто тобі таке дурне сказав? Що я мав би там робити?"
"Від тебе всього можна чекати… Я таке подумав, бо он скільки років тебе не було в селі, а тільки–но зайшли стребки, то й ти об’явився".