Через перевал

Іваничук Роман

Через перевал

Роман

І реставруєш літери зникомі,

Й життя своє відчитуєш назад:

Немов у велетенськім паліндромі,

В абсурді віднаходиш певний лад.

Ігор Римарук

Частина перша

Море

І

Теплохід "Ренесанс" долав відстань від Стамбулу до Ізміру. За кормою біліла роздерта навпіл шумовинна дорога, й Северинові, який стояв, спершись на борт, здавалося дивним, як та широка срібна смуга не стуляється й не зникає, нібито корабель розпорює носовим вістрям не воду, а схоплену холодом шкоринку магми, що он сталево вилискує під вечірнім небом, і тільки борозна, прокладена від корми до небокраю, нагадує, що десь там, у глибинах земного нутра, кипить, бурлить і вихоплюється на поверхню гарячими пухирями розпечена до білого лава.

Прокладена в безмежжі моря дорога заспокоювала Северина: роздратування після перемовки з московським письменником Борисом у конференц–залі теплохода пригасло, проте в душі осіла гіркота, спричинена поведінкою поетів, які перетворили літературну дискусію на шабаш, і він знову відчув нехіть до молодих колег, хоча дотепер завше намагався їх зрозуміти.

А вони, з любови до старшого побратима, в доволі фамільярний спосіб відібрали від нього справжнє прізвище — це сталося давно, й Северин уже встиг звикнути, що його називають то Старим, то Татусем, а от прізвисько "Майстер" узяв собі за псевдонім. Такий титул не вивищував його над іншими, але й не принижував: це тверде, цупке й красиве слово означало передовсім працьовитість і вміння — скільки ж то треба було колись ремісним партачам навчатися й трудитись, щоб витворити свій майстерштик і тим здобути право називатися Майстром! Працьовитости Северинові ніколи не бракувало, а вміння начебто само прийшло до нього, й він устиг досі видати друком не один свій майстерштик, за що втішався повагою серед колег і читачів.

Северинові не хотілося вертатись до душної конференц–зали, в якій розперезалися поети: поважне зібрання учасників круїзу продовжувалось тепер у здичавілому гаморі, який напевно не стихне до пізньої ночі. Так завершувалася подорож письменників, що мала романтичну назву "Зустріч між трьома морями напередодні Третього тисячоліття" і була організована Центром Світового Відродження, розміщеного в Салоніках. Мандрівка на теплоході "Ренесанс", в якій взяли участь п'ятсот представників європейської творчої еліти, підходила до кінця.

Небо темнішало і врешті всіялося зорями, море стало чорним, і тільки дорога, що розполовинила безмежний водний простір, ніяк не згасала — певне, планктонна живність так фосфоризує; світляна дорога перетинає гладінь і зникає в безконечності — а може, то відбивається у воді Чумацький Шлях, що он паралельно до морського мчить небосхилом, і немає йому краю, і морській дорозі теж кінця немає; а що таке — кінець, що за ним, як те ніщо називається, що ж то все–таки за мана — та безконечність, як її збагнути і чому хочеться її здолати і пропасти в ній? А може, то безсмертя? А що таке безсмертя — де ж йому кінець?

Ні, ні, подібні думки непосильні для людського мозку. Адже вони народжуються не в просторі і не в часі — то нематеріяльна субстанція, яка не має вимірів, а все одно хочеться її збагнути: що ж то врешті–решт за категорія — оте безмежжя, чому воно заманює до себе, немов провалля самогубця?

Не міг собі пояснити, з якої причини цієї миті так болісно дійняли його думки про безмежність: чи то куций життєвий шлях зримо явив йому свою межу, чи то буття на нім утратило сенс: творча енергія вичерпалась, а з небуття прозирнула до нього темна влада вічности?

Майстер Северин уперше відчув страх перед тією владою, хоч добре усвідомлював: неминучости боятися марно. Проте щораз то дужче мучив його депресивний стан, й він сердився на себе, що резиґнація почала добиратися до нього саме тепер — після щойно виголошеної доповіді про подорож Андрія Первозваного до осердя першої цивілізації над Дніпром.

Северин читав лекцію українською, її перекладав англійською поліглот Анатолій; доповідь зацікавила слухачів, бо вона навспак повертала усталений погляд, якого ніхто досі не зважувався піддавати сумніву: первісний шлях між Гіпербореєю і Півднем проклали не варяги, які, мовляв, безперешкодно перетинали недержавні простори, заселені напівдикими номадами, а перший учень Христа Андрій Первозваний, він знав від ольвійських купців, що у верхів'ях Дніпра, між Россю та Ужем, процвітає держава Оріяна…

Доповідь викликала дискусію в залі, її розпочала знайома Северинові норвежка Гелена Краґ. Вона говорила російською, зрештою, перейшла на англійську, видно, ця мова давалася їй значно легше.

"Отже, наскільки я знаю, племена, які кочували від Ітіля до Гіпоніса, були не тільки бездержавними — вони не мали ні своїх богів, ні гімнів, ані знарядь праці — тільки луки, списи й кінські табуни, а вождів запрошували з Півночі, бо самі не вміли в себе порядкувати, золоті ж прикраси для своїх жон замовляли у греків…"

"Неправда це, шановна, пані Гелено! — гаряче заперечив Северин. — Ті золоті прикраси та пекторалі, що ми їх нині знаходимо у скіфських могилах, — то робота оріянських майстрів: самородного золота греки не мали, зате його незліченно було в Оріяні — чей український гетьман Павло Полуботок, який поклав свій скарб у англійський банк, добував його не на дні моря, а в українській землі, яка колись називалася оріянською, і не греки оріянам, а оріяни грекам продавали оброблений золотий товар".

"Важко в це повірити… А чим доведете, що в тій, як ви кажете, Оріяні, існував аж такий високий рівень культури?"

"А хоч би тим, що далекі наші предки мали свою мову — санскрит, з якою споріднена нинішня українська, про що свідчать санскритські лексеми: буд — будити, від — відати, род — родити, а ще — грива, карк, карб, мара, пан; і письмо своє мали у вигляді рун, які досліджував наш учений Вагилевич, а теж російський академік Погодін… Мали оріяни своє верховне требище в Святошині, й знав Андрій Первозваний, що вони сповідують єдиного бога Рода, який був для них таким самим божеством, як для гебреїв Ягве, і визнавали вони божу триєдиність: ми й донині тричі благословляємо своїх дітей троєперстям, тричі цілуємося при зустрічі, тричі спльовуємо проти злих сил… Ішов Андрій на землі, де панувала споконвічна монотеїстична цивілізація, з якої легко могла розповсюдитися Христова наука в землях примежних. І побачив апостол сприятливий хліборобський край, де ратаї обробляли поле, не знімаючи з–за спин луків та сагайдаків, і списами волів поганяли…"