Четвертий вимір

Іваничук Роман

Четвертий вимір

ЧАСТИНА ПЕРША

Усі ми однако на волі жили,

Усі ми однако за волю лягли;

Усі ми і встанем…

Т. Шевченко

Нехай кожен висловлює, що йому здається правдивим, але правда сама хай буде залишена Богу.

Г.–Е. Лессінг

Вересень, 1881, Тифліс. День

Стіни й склепіння кафедрального храму Сіоні обступили мене і накрили — я почувався тут зовсім безпечно, мов равлик у шкаралущі. Переді мною образ хрестительки Грузії рівноапостольної Ніно, яка повернула ворожі стріли в бік супостатів, розвіяла смертоносний смерч над Грузією і тепер дивиться на парафіян і на мене добрими й ледь співчутливими очима; вона в цю мить прощає мені все: мою поквапну молитву, в зміст якої заглибитися не можу, мої бездумні поклони, і неувагу слуху мого, й отупіння мозку, який не відтворює в свідомості божественної гармонії двоголосого хору жінок у чорних сукнях та хустках і відлуння молодих чоловічих голосів, що долинають десь із захристії, а може, з небес; рівноапостольна Ніно, покровителька Грузії і моя, заспокоює мене ласкавим поглядом і зводить очі горі, я слідом за нею дивлюся на внутрішню величну порожнину стрімкої бані, яка кличе мене de profundis[1] у висоти неземного, проте я оточений масивними стінами та гостроверхою банею і мені нічого не загрожує — тут храм моєї душі. Мені страшно нині виходити з нього, мене ловить рукою моє колишнє життя, з якого мене забрали силоміць і до якого добровільно вертатися не хочу. Допоможи мені, свята Ніно, я боюся роз’ятрити старі тривоги і рани — біля тебе знайшов захисток і душевний спокій. Не тривож мене, світе, з–поза храмом Сіоні, не терзай мені душу, давнє життя…

Микола Іванович Гулак провів рукою по сукмані: удвоє складена перепустка, схована у внутрішню кишеню, захрускотіла під долонею — і він ніби ступив на крихкий лід, а хто зна, хто зна, чи цей льодок заснував тільки осінні дорожні калюжки, а може, під ним глибина і прірва, я там був уже, вийшов і більше не хочу. І все–таки Гулак осторожно прислухався до хрускотіння перепустки на археологічний з’їзд до Воронцовського палацу, який має відбутися сьогодні без нього — його не запросили, — дістав перепустку сторож Воронцовського саду батоні[2] Іраклій, хазяїн квартири.

Ще почувався спокійним; учений російський світ, який з’їхався в Тифліс, у цю хвилину був далеко, проте вже манив і лякав, мов безодня; Гулак боявся зустрітися з ним, він давно звик до свого разміреного життя, і раптом усе може полетіти шкереберть — від радості а чи від болю; рівноапостольна Ніно, вбережи мене від нових тривог, я хочу бути довіку поряд з тобою у храмі своєї душі…

Та починався день. На гребінь гори Махати, що за Курою, повільно виливалася магма сонця й ціпеніла серпиком, півкулею, врешті тацею в прохолодному повітрі. У храмі Сіоні загорілися синьо–коричневі вітражі, померкли жовті пучки пломінців на свічках, священик, поблагословивши мирян, що прийшли на заутреню, зачинив царські врата.

Сонячне світло засліпило Гулака, коли він вийшов із сутінного кафедрального храму на церковне подвір’я. Микола Іванович примружив очі і майже наосліп подався Сіонською вулицею у бік Мейдану. Він ніколи не міняв свого вранішнього маршруту. За багато років, проведених у Тифлісі, звик до гармидеру і барв східного базару, це було єдине урізноманітнення усталеного способу його життя, а ще мав він на Мейдані друга, про якого ніхто не знав із Гулакового оточення і не смів знати: був це кахетинець Гіві, злодюжка–кінто[3], знайомство з яким розпочалося за особливих обставин.

Сьогодні Миколі Івановичу не хотілося ставати на розмову з будь–ким, проте йшов додому звичною дорогою: за Мейданом поверне праворуч у вузеньку вуличку і вийде нею до голубого, з ажурними візерунками і плетивом східець, вивершеного галерейками і прибудовами будинку батоні Іраклія.

На душі було тоскно. Чи від того, що ніхто не здогадався надіслати йому запрошення на археологічний з’їзд, чи од незрозумілого відчуження дружини Терези і навіть пасербиці Нани: відколи вийшла заміж за ставропольського купця Равтопуло, не ластиться більше до вітчима, жде не діждеться, коли чоловік забере її до себе в Гянджу; а може, все то від ревматизму та інших старечих болячок… Та найпевніше — самого з’їзду боявся.

Сонце тільки–но сяйнуло над вершком Махати, і мимоволі, зовсім недоречно для нинішнього настрою промайнула в Гулака суто професійна думка: воно ж уже вісім хвилин невидиме було там, і ніхто його в ті хвилини не бачив — промінь довго долав мільйони кілометрів, а от якби сонце мало густину вищу і було в кількасот разів більше, ніж є, то цього променя зовсім не існувало б, так твердить Лаплас у своїй "Небесній механіці"… І не було б тоді в світі нічого–нічогісінького — ні цієї тоскності, ні давнього болю, збудженого черствою ігнорацією організаторів з’їзду, і ніяких болячок не було б.

Нічого не було б… Гулак гірко посміхнувся з цих наївних думок — адже тоді ніхто й не усвідомлював би оте "нічого", а природі, яка панує над безконечністю простору, часу й матерії, було б зовсім байдуже до мертвої космічної порошинки — Землі.

Микола Іванович розглянувся довкруж; думки, що снувалися навколо суто абстрактних категорій, тепер влетіли в живий, лагідний світ цього осіннього ранку: серпанок синюватого туману на узвишшях Авлабару з лівого боку Кури, густий туман над рікою, що тихо плюскоче зовсім неподалік, примарні, аж нереальні обриси піднебесної гори Мтацмінди, руїни фортеці Нарікала, на Сололакському хребті, освітлені сонцем, і міріади віконець–сотів, що блищать від перших променів, мов перламутр, у великому вулику Старого міста…

Хвала Господу, що це є… Нізамі сказав: усе багатство світу створене для людини. Великий мудрець вірив… Та це зовсім не так. Бо коли б на світі жили бронтозаври і якби тепер заселяли планету лише мухи та щури, то ця краса існувала б і заради них. Наївний антропоцентризм… Усе створено природою для її власного самовдоволення, вона — велика егоїстка — сама себе і народжує, і любить, і нищить, а людина — лише випадкова її частка. Хіба можуть метелики відчувати вищу красу і доцільність у шлюбному польоті, коли в них немає мозку? Це сама природа втішається, малює, і дихає, і творить. І людину створила, щоб та її хвалила, оспівувала, пізнавала й існувала у рабській від неї залежності. Рабом!.. Бо коли б мала владу і не залежну від вищої сили мисль, то хіба б створила вона неволю, тюрми, тортури, інквізицію, Малюту Скуратова, Петропавловку, Шліссельбург і цих шість воріт Тифліса, з яких п’ять відкрито для мене увсебіч, а одні, Дигомські, замкнені навіки — через Дар’яльську ущелину на Україну! За горами — гори… Безсилі ми!