"Вони своє знають, а я своє… Я на кляузах у Буркуті роблю, дараби в’яжу. То далеко, тому й рідко навертаюся до Космача та й не маю тут жодного діла… А нині прийшов у справі. Я вже був у тебе дома: сказала Параска, що ти кудись поїхав, то я вийшов тобі назустріч, щоб не робити галасу на Завоєлах…"
Пилип прошив Юрка підозріливим поглядом.
"Знову? То поночі приходив, у вікно тарабанив, а тепер вже й удень?"
"Не розумію, що верзеш, — глипнув Юрко на брата невинними очима. — Чого б то я мав ночами попід твої вікна нипати?"
"Грошей требував… Не пам’ятаєш — перед празником?"
"Тобі щось приснилося, Пилипе, багатство спати не дає".
"Ось що я тобі скажу, — осмілів Пилип. — З тих долярів у мене не залишилося ні цента — всі на господарку витратив".
"Ге… Якби ти мав Бога в серці, то таки сплатив би мені хоч третину… Але я не по гроші прийшов, у мене інша до тебе справа… А господарка… — Очі Юрка враз налилися пізьмою. — Господарка — то таке: теперішнього часу вона твоя, а завтра може й до мене перейти, всілякі бувають трафунки…"
Пилип стерп, зачувши відверту погрозу, проте вмить очуняв від страху й сіпнув за віжки, Юрко тпрукнув на коня й схопив Пилипа за руку.
"Злазь з воза, — прошипів. — Ну, кому я сказав! Але борзо, борзо, поки хлопці не надійшли. Чи, може, тобі захотілося піти цупасом до Яблунова? Не раджу, звідти ніхто не вертається… Та не тремти, братчику дорогий, — Юрко насилу злагіднював голос, — я тобі зла не зичу. Завтра все одно зженуть сюди всіх коней з возами — на форшпан, і ні одному ґазді не повернуть. А я в тебе лишень позичу, за цим і прийшов: дуже потрібна мені на якийсь час упряжка… А якби й назавше віддав, то що: хіба мені не належиться хоч трохи твого добра?"
Пилип слухняно зліз із сидіння, Юрко всівся на воза й натягнув віжки.
"Вйо! — гукнув, розвернувся, вдарив коня батогом і погнав дорогою на Рунок. На закруті спинився й загорлав: — Чекай мене, Пилипку, я скоро приїду твоїм возом на твоє подвір’я!"
Й закурилася за ним дорога.
Аж тепер справжній страх пройняв Пилипа: дужчий в десять разів за Юрка — таж міг би його схопити за комір вивернутого кептаря, однією рукою підняв би і у фосу шурнув, — він відчув себе в цю хвилину мізерним, затурканим, знищеним, бо за Юрком була сила, в якій Пилип ще не досвідчився, але відчув її важку присутність на космацькій землі.
Він кинувся бігти, безтямно втікав з села, щоб чимшвидше опинитися якнайдалі від Народного дому, в який зайшов диявол, вигнавши звідти Бога; зупинився аж за млином й віддихуючись простогнав:
"Анничко моя, Анничко… Проміняв я тебе на сатанинські папірці, а міг жити, най би в темному бурдеї, аби лишень з тобою, любко… Ой тяжка, тяжка буде моя розплата за жадобу!"
Стояв і рвав на собі волосся.
XIV
Василь із чотирма стрільцями свого рою та з Лідою знайшли на Ґреготі щілину між валунами й заповзли в Андрієву печеру, яка віднині стане їхньою домівкою.
Печера була простора, з двома нішами, що вгризлися углиб гори й до них вели видовбані східки. Одна ніша служила коморою для зброї та продуктів, а друга, до якої хід заламувався кутом, мала оббиті дошками стіни й стелину — було це житло для однієї особи, тут стояла застелена рядном пріча, й сіно під покривалом було сухе й свіже.
Повітря в печері пахло тліном, й хлопці повиносили з комори в ліс рештки зіпсованих продуктів; зброї Андрій залишив небагато, а все ж знайшлися автомати ППШ й один "дехтяр", чимало набоїв та з десяток гранат. У коморі лежали купою совєтські гімнастерки й пілотки з зірками, на кілку висів мадярський мундир, майже не ношений, можливо, Андрій тримав його для паради.
Василь зняв мундира з кілочка й приміряв до Ліди — був якраз по її зросту. Ліда тут же одягнулася й сказала, випереджуючи можливі щодо неї розпорядження:
"Жодного разу не залишуся в печері сама, всюди буду разом з вами".
Василь залюбувався Лідою:
"Я тебе називав білою вілою, а тепер кликатиму Артемідою — така ти брава та гожа в чоловічому вбранні!"
"В жіночому ходитиму тільки по харчі до Ганни".
"Згода… Так ось, бій у горах стихає, тепер усе в Божій волі, й нам треба вийти на зв’язок із сотнею "Сурма", навіть якщо від неї зостався тільки один чоловік… Ти, Миколо, як звечоріє, підеш до Попадючки, вона назве пароль, справить на місце зустрічі, й будеш там ждати, поки не отримаєш грипс".
Василь відправив у розвідку до села стрільця Громика, й коли інші два, які залишилися, мертво заснули на долівці печери, зайшов до Андрієвої ніші, ліг одягнутий на прічу й чекав на Ліду; скинувши мундир, вона зайшла до нього, лягла поруч і прошепотіла:
"Кохаймося, поки є можливість, бо завтрашнього дня можемо й не дочекатись".
Вона розстібала його пояс, зсувала одяг, потім покрила собою коханця і увійшла в нього; затаївши подих, прислухалася до порухів Василевого тіла, стримувала його, щоб на довше вистачило в нього сили, німіла в щемному солоді, й він вимовляв слово по слову, задихаючись від любострастя:
"Ти й справді сходиш до мене, мов Артеміда, по місячному промені, щоб поцілувати Актеона уві сні…"
"Не розплющуй очей, любий, бо перемінишся, мов той мисливець, в оленя, коли уздрів оголену Артеміду".
"І його розтерзали собаки…"
"Про собак не згадуй, не накликай…"
"Ти чула, Лідо, як Ґрегіт похитнувся?"
"І стих. Як і ти… Спи, Васильку. Й пригорни мене так міцно, щоб навіть смерть не розняла нас. Я кохаю тебе…"
"Я кохаю тебе, Лідусю".
"І колись нас так знайдуть — зрослих, з’єднаних, нерозлучних".
"Й Богу помоляться, щоб спослав їм таке кохання".
"І пошле: наше кохання вічно житиме в людях".
"То ми будемо жити: ми жива любов, а вона вічна".
"Засни, люба. Завтра — на бій. Кожного дня — на бій… Перепочинку Бог нам більше ніколи не вділить".
"І я з тобою…"
Розвідник Громик вернувся з Космача на Ґрегіт третього дня вранці й доповів Василеві: ґарнізонців у селі не чутно, зачаїлися на дачі Колесси, й долунюють звідти лише невпинні стукоти. Сказали сільські хлопчаки, що то солдати забивають довкола дачі палі й обсотують будинок колючим дротом, стребки ж розійшлися по селу й зганяють до Народного дому коней з возами — на форшпан. Кавалькада упряжок має вирушити вдосвіта до акрешорської ущелини, щоб вивезти звідти тіла вбитих партизанів для розпізнавання. Люди ховаються по пивницях і оборогах, бо вийти з села мало кому вдається: стребки патрулюють околиці, завертають утікачів, а вдосвіта почали шастати по хатах і тих, хто не зумів заховатися, зганяють на сільський майдан.