"Ти Шпола?! — закричав, навалившись на лейтенанта, він стискав йому руками горло і повторював раз у раз: — Ти Шпола? Ти вбив мого брата, ти?!"
Чарнота відняв Василя від офіцера, стрільці зв’язали Шполі назад руки й залишили в снігу, хтось із партизанів сказав роз’юшеному хлопцеві, який все ще поривався до зв’язаного лейтенанта:
"Облиш, його судитимуть у Космачі".
До обіду сакатурський гарнізон був розбитий, вантажівки понищені, приміщення спалене, й ні один енкаведист живим не залишився.
Верталися до Космача через Микитинці й Шешори; в Гуцулівці долучився до сотні надрайоновий провідник ОУН Іван Захарчук–Буркут із своєю боївкою — майже рік він рейдував по Запрутті, шукаючи свого двійника Степана Болідова, який протягом двох літ тероризував тут населення іменем Буркута. Не знайшов. А знав з донесень розвідки, що після втечі з поля бою під Трійцею Болідов був розжалуваний з капітана до рядового, довший час оббивав пороги начальника коломийського НКВД майора Моліна, той нарешті його прийняв, після чого Болідов зник. Те зникнення було для Івана складною загадкою — не міг же Молін так легкодушно пустити в розхід досвідченого контррозвідника, в якійсь же личині він перебуває на терені військового округу "Говерла"; Захарчук вертався до Космача, щоб зустрітися з окружним провідником СБ Вороном — чуття підказувало Іванові, що Болідов замаскувався десь поблизу штабу округу.
Буркут з Чарнотою перемовлялися, йдучи заметеними снігом путівцями позаду сотні, перед ними на відстані кількох кроків конвоював свою здобич — лейтенанта Шполу — наймолодший стрілець сотні імені Богуна Василь Андрусяк, він тримав у руці револьвер, який до вчора належав Шполі, й був готовий за найменшої спроби втечі застрелити вбивцю свого брата, він крокував за арештованим енкаведистом, сповнений гордості за першу партизанську перемогу, а Захарчук, спостерігаючи за полоненим лейтенантом, який прославився на терені округу нечуваними звірствами, намагався знайти якийсь зв’язок між Шполою й Болідовим…
Орест Потурай втішився поверненням Буркута, бо стало йому відомо, що навесні розпочнеться нова операція енкаведистського загону "Рубаха", котрого минулої осені поколошматив під Прокуравою курінь "Гайдамаки"; більшовики вельми ретельно готувалися до нового наступу на Космач, і знав Потурай про їхню докладну поінформованість щодо розміщень і передислокацій куренів та сотень на терені. Десь поруч розбишакував шпигун, а викрити його розвідці не вдавалося…
Якось, проходячи біля школи, Потурай побачив, як на спортмайданчику вчитель фізкультури навчав бойових вправ хлопчиків, озброєних дерев’яними карабінами. Він подавав команди, не прийняті в радянській школі: "струнко", "позір", "направо–глянь", "спочинь" — достоту, як у старшинській школі "Олені" на Завоєлах, і вчулися Потураєві в цих командах якась навмисна демонстративність, хизування, виклик, ніби вчитель звертає на себе увагу, забачивши упівського старшину. Потурай зупинився, тоді вчитель скомандував хлопчикам "розійдись!", а сам підійшов до провідника, голосно вітаючись: "Слава Україні!"
Прочув Потурай неприродність поведінки вчителя фізкультури, адже працює в радянській школі, й такі команди та вітання явно наражали його на небезпеку, та він чомусь не боявся, був надто сміливий, і це викликало осторогу провідника. Він придивився до вчителя — ніколи його тут не бачив, хоч знав учителів усіх до одного, — й не відповів на привітання.
"Ви новий учитель в космацькій школі?" — "Так, з минулої осені". — "А звідки прибули до Космача?" — "Я з Пістиня, колись ходив до Коломийської гімназії, і руханки вчив мене сам Петро Франко". — "О, то неабияка школа, Петро Франко був знаний спортовець… А як ваше прізвище?" — "Петро Гошоватюк". — "І ви не боїтеся вчити хлопчиків українських команд?" — "Ніхто не чує, а треба їм це знати — майбутнім стрільцям УПА". — "Дуже похвально… Ну добре, займайтеся далі".
Після цієї розмови Потурай перевірив пістинські родини — насправді живуть там Гошоватюки, а один з них, Петро, вчився колись у Коломийській гімназії, жив самотньо, а потім вибув з села… Окружний провідник заспокоївся, проте не випускав з поля уваги космацького вчителя фізкультури, який далі проводив екзецирки з хлопчиками й ходив з ними в пластунські походи в гори…
Суд над лейтенантом Шполою відбувався в Пилиповій ґражді. За столом сиділи командир військового округу "Говерла" полковник Степовий, окружний провідник СБ Ворон, командир сотні імені Богуна поручник Чарнота і надрайоновий провідник ОУН Буркут.
Стрілець Василь Андрусяк, який вартував заарештованого й своєї служби нікому не хотів віддавати, увів до світлиці лейтенанта Шполу. Був Шпола достоту такий, як тоді, коли забіг до Андрусякової хати — без ременя, в розпущеній гімнастерці, простоволосий, розгублений і жалюгідний. Василь подав йому стільця, й він сів навпроти суддів.
Полковник Степовий пильно приглядався до Шполи, і слово "гнида", яким він збирався облаяти підсудного, застрягло за зубами: був Шпола ставним парубком з масивними вилицями й енергійним підборіддям, позначений тією обвітреною вродою, яка властива степовикам, і подумав командир округу, що так само, напевне, виглядав двадцять літ тому його вітець — петлюрівський полковник Шпола, коли сидів у більшовиків на допиті в Лук’янівській тюрмі або в Жовтневому палаці в Києві, — і важко й гірко було повірити, що продовжувачі петлюрівського чину — упівці змушені судити не косолапого кацапа, не білоглазу чудь, які приблудом прийшли на українську землю, а кровинку від кровинки, плоть від плоті найкоріннішого українця, якого диявольська система примусила спустошувати рідний край.
Чарнота ворушив жовнами, тамуючи люту жорстокість — якої ж кари завдати цьому катові, чей пустити йому кулю в лоб — надто вже гуманно, а Василь очікував оголошення вироку і жадав цього, і боявся, бо Чарнота заздалегідь доручив йому той вирок виконати.
Степового, однак, бо ж сам був родом з Полтавщини, діймала цікавість: що сталося, який злам відбувся в душі цього наддніпрянця, котрий зрештою виродком не народився, чому саме син високого старшини уенерівської армії став лютим ворогом українців, яка пекельна сила спричинилася до такої метаморфози в душі зачатої у благородстві людини, хто з нього виліпив зрадника і хто, врешті, повинен сидіти замість Шполи на лаві підсудних; знав добре командир — хто, проте усвідомлював, що час всенародного суду над політичними злочинцями настане нескоро, і поки що він змушений судити не причину, а наслідок, і тому з невластивим на цю мить співчуттям запитав Шполу: