Опівночі вернулася до хати. Дівчина сиділа на лавиці, вона з гріховною цікавістю приглянулася до господині, коли та засвітила каганець; Ганна взяла в долоні своє обличчя й похитала головою, ніби не могла повірити в те, що сталося, соромливо опустила очі, а потім підійшла до дівчини, обняла й промовила:
"Донечко моя, донечко… Що завтра буде з тобою? А ти хоч уже любила?"
Згодом Василь розповів Ганні…
Лейтенант Шпола глупо спіймався в Сакатурі. На самий Щедрий Вечір, перед Йорданом, коли в село приїхали двома вантажівками енкаведисти, які мали вранці вивозити людей, начальник сакатурського гарнізону підночовував у сільської повії Олени на Зрубі. Коли добре стемніло, його сполошила стрілянина — то кулемети Чарноти били із Солтисової гори по вантажівках, — й Шпола вибіг з хати в чому був, полишивши в Олени шинелю й табельну зброю разом з ременем і кобурою. Роздягнутий заскочив до Андрусякового дому, що стояв крайнім на Зрубі, — Марія саме готувала вечерю, й за столом уже сиділи Іван та Василь, який прийшов з Коломиї до батьків відсвяткувати Йордан. Офіцер наказав хлопцеві побігти до Олени й забрати револьвер та шинелю й сам залишився між двох вогнів: у селі піднялися до наступу ґарнізонці, а на Солтисовій горі чекали світанку партизани — і ні від одних, ні від других не міг він сподіватися пощади. А Василь не вертався…
Перед зорею, коли мороз аж тріщав від натуги, Василь вийшов з Олениної хати, одягнений в офіцерську шинелю й заперезаний ременем з кобурою, він був розгублений, здивований і заодно щасливий, бо цієї ночі пізнав те, що має пізнати кожен чоловік: Олена була гаряча й ніжна, вона ще не спала з таким молодим хлопцем, і в ній озвалося щось схоже до любові, якої їй досі ще не щастило звідати, — чужі чоловіки, немов бугаї, чимшвидше залагоджували потребу й полишали її, а цей задивився, а цей так голодно й несміливо жадав мене, і я заливала тебе коханням і навчала й сама насичувалася розкішшю, а тепер іди і добре думай, що маєш з тією зброєю зробити…
Василь стояв на заметеній снігом дорозі й не міг вирішити, в який бік йому йти, а Оленина мова ще звучала у вухах, він прислухався до неї, і в ньому знову будилося не вгашене до кінця бажання, та вертатися до Олени не мав права, бо вже світало — і як йому тепер повестися?
А ще немов гіркий докір увійшла в поле його пам’яті біловолоса Ліда, й сором дійняв його, і серце защеміло — так щеміло воно завжди, коли зустрічав або ж бачив її в садочку гімназійного професора Симотюка… Той садочок відмежовувався низеньким живоплотом від доріжки, що вибігала на вулицю з обійстя пані Глібовицької, в якої Василь наймав квартиру. Він кожного дня перед вечором проходжувався доріжкою, вичікуючи, поки Ліда зайде з книжкою до альтанки, або сидів у вікні, з якого можна було проглянути весь сад наскрізь: зір його зупинявся на альтанці, а поза нею світу для нього не існувало. І коли дівчинка відводила від книжки голову, то ніяк не могла розминутися з поглядом юнака, який готовий був сидіти у вікні або стояти перед живоплотом весь вік, дивлячись на білу вілу з маленькими, мов паперівки, груденятами під малиновою блузочкою, світловолосу і довгоногу. Вона деколи посміхалася до нього кутиками уст, і цього Василеві повністю для щастя вистачало, а коли покидала альтанку й підходила до живоплота, запитуючи, чи він читав ось таку книжку, то більшого блаженства для нього бути не могло, й Василь шелестів пересохлими губами, прохаючи, щоб позичила йому ту книжку хоча б на вечір.
І цієї миті, коли він стояв на дорозі у снігу, сталося подібне: Ліда підійшла до нього, проте він побачив на її обличчі замість усмішки велику, мов горох, сльозу, що скотилася вниз по щоці; не сказавши й слова, дівчина відвернулася і зникла з пам’яті.
Василь ішов уздовж Зрубу, наближаючись до батькового обійстя, а кобура тяжіла на ремені й нагадувала про себе; його роздирали думки, бо ж не знав, що має вчинити. Віддати револьвер офіцерові — та як віддати зброю вбивцеві свого брата, щоб він мав можливість мене вбити — як Андрія під Ґреготом? То що ж — застрелити офіцера, але Василь боїться вбивати, він ще ніколи й не стріляв, чей вчиться щойно в дев’ятому класі Першої коломийської школи… А чи податися до партизанів — але де вони?
А вже запалювався червінню схід — запалювався по всьому небокраю, ніби там мало зійти не одне сонце, а два, три, десять, і врешті сталося диво, якого ще ніхто не бачив: на двох краях східного обрію вибухли в небо два вогненні стовпи, які витягали за собою з преісподньої розпечені кружала сонць — тих стовпів аж два, і чиї вони, і до якого йому йти, коли в небі подали знак дві сили — одна з них Господня, друга ж диявольська, а як розпізнати, котра Господня?
Один стовп кинув світло на Василеву хату, й він побачив на подвір’ї три постаті: одна — то матері, яка напевне просить Бога, щоб Василь вернувся, друга — батькова, який наказав синові не вертатися, а третя — обеззброєного ворога, що нетерпляче жде юдиної допомоги від Василя. То диявольський стовп.
А другий, Господній, проклав багряну доріжку на Солтисову гору, й Василь побачив, як на схилі враз заметушились, піднявшись із снігових окопів, чорні постаті, і йдуть і йдуть вони вниз, розсипаючись по замерзлій шаріні, немов бджоли з розбитого вулика, — йдуть у напрямку села.
Василь глянув на далекі царини й побачив там подібні чорні постаті, які наближалися від гарнізону до Солтисової гори, і він утямив, що зараз відбудеться бій — зіткнуться дві сили на його подвір’ї, і якщо диявольська переможе, то загинуть батьки, а ворог врятується, коли ж Господня…
Й він щодуху кинувся збігати в Потоки, щоб з них вибратися на Солтисову гору. Провалювався в замети, повз, біг — щоб встигнути до партизанів і сказати їм, що офіцер — напевне, начальник гарнізону — стоїть на вітцівському подвір’ї без зброї, і треба його вбити. Вийшов з Потоків, допав до підніжжя гори, а партизани навально сходили вниз, вони зупинили хлопця, передали сотенному, й Василь йому все розповів.
"Шпола! — скрикнув Чарнота. — Вперед, хлопці!"
Партизани увірвалися на Андрусякове подвір’я й побачили, як дорогою, що провадила до гарнізону, втікав офіцер без шинелі — він збагнув в останню мить, що покара від своїх буде легшою, ніж від партизанів; Василеві батьки замішалися серед стрільців, а Василь, шалений і легкий, побіг щодуху за офіцером і врешті звалив його з ніг.