Коли він прокинувся, уже світало. На байдаках усі ще спали. Удалині в блідому, розкинутому світлі поблискували дніпровські води. Довкола панувала мертва тиша. Саме ця тиша його й розбудила.
Кодацькі гармати перестали гриміти.
"Що це? — подумав Кричевський. — Перший штурм відбито? А може, Кодак узято?"
Але такого не може бути!
Ні! Просто поколошкані козаки лежать десь чимдалі від замку і зализують рани, а одноокий Гродзицький поглядає на них із бійниць, точніше наводячи гармати.
Завтра вони знову підуть на штурм і знову поламають зуби.
Тим часом зовсім розвиднілося. Кричевський розбудив людей на своєму байдаку і послав шлюпку по Фліка.
Флік негайно прибув.
— Добродію полковнику! — сказав йому Кричевський. — Якщо до вечора каштелян не підійде, а на ніч штурм не повториться, ми вирушимо на підмогу фортеці.
— Мої люди готові, — відповів Флік.
— Роздай же їм порох і кулі.
— Вже роздано.
— Уночі висадимося на берег і вирушимо якнайтихіше степом. Нападемо несподівано.
— Gut! Sehr gut! Але чи не пройти на байдаках іще трохи? До фортеці милі чотири. Для піхоти трохи далекувато.
— Піхота сяде на коней семенів.
— Sehr gut!
— Нехай люди тихо сидять в очеретах, на берег не виходять і галасу не зчиняють. Вогню не розводити, щоб дим нас не виказав. Ворог не повинен про нас знати.
— Туман такий, що й диму не побачать.
І справді, річка і рукав її, порослий очеретом, у якому стояли байдаки, і степи — усе, скільки сягало око, було вкрите білим непрозірним туманом. Щоправда, поки що був світанок, отже, туман міг іще розсіятися і відкрити степові простори.
Флік відплив. Люди на байдаках поволі прокидалися; негайно було оголошено наказ Кричевського сидіти тихо, тому на сніданок збиралися без вояцького гамору. Якби хтось проходив берегом або пропливав річкою, ніколи б не здогадався, що в рукаві цьому ховається кілька тисяч осіб. Коням, щоб не іржали, давали їсти з руки. Байдаки, сховані туманом, стояли, зачаївшись, у гущині очеретів. Час від часу прошмигувала лише маленька двовеслова під'їздка, що розвозила сухарі й накази, а втім, скрізь панувало гробове мовчання.
Зненацька у травах, тростині, очеретах і прибережних заростях довкола всього рукава річки почулися дивні й численні голоси:
— Пугу! Пугу!
Тиша...
— Пугу! Пугу!
І знову настало мовчання, ніби голоси ці, що окликали з берега, чекали на відповідь.
Проте відповіді не було. Заклики прозвучали і втретє, але вже швидше й нетерпеливіше:
— Пугу! Пугу! Пугу!
Тоді з боку човнів пролунав із туману голос Кричевського:
— Хто там такий?
— Козак із лугу!
У семенів, що сховалися в байдаках, неспокійно закалатали серця. Їм цей таємничий оклик був добре знайомий. У такий спосіб запорожці розпізнавали один одного на зимівниках. Так самісінько у воєнний час запрошували на перемови реєстрових і городових побратимів, серед яких було чимало таких, що таємно належали до братства.
Знову пролунав голос Кричевського:
— Чого треба?
— Богдан Хмельницький, гетьман запорозький, попереджає, що гармати наведено на рукав річки.
— Перекажіть гетьманові запорозькому, що наші наведено на берег.
— Пугу! Пугу!
— Чого ще треба?
— Богдан Хмельницький, гетьман запорозький, запрошує на розмову друга свого, пана полковника Кричевського.
— То нехай спершу дасть заручників.
— Десять курінних.
— Згода!
Тої ж миті берег рукава, ніби квітами, заряснів запорожцями, котрі повставали із трав, де вони, сховавшись, лежали. Здалеку, від степу, наближалися їхня кіннота і гармати, над якими розвівалися десятки і сотні хоругов, стягів, бунчуків. Військо йшло під барабан і з піснею. Усе це вкупі більше скидалося на радісне привітання, аніж на зіткнення ворожих одне одному військ.
Семени з байдаків відповіли криками. Тим часом надійшли човни, що привезли курінних отаманів. Кричевський сів в один із них і попрямував до берега. Там йому подали коня і відразу ж перепровадили до Хмельницького.
Гетьман, побачивши його, скинув шапку, а потім сердечно привітав.
— Милостивий пане полковнику! — мовив він. — Давній приятелю мій і куме! Коли пан коронний гетьман наказав тобі зловити мене і в табір доправити, ти цього робити не хотів, а мені порадив, щоб я втечею рятувався. За такий твій учинок я зобов'язаний тобі вдячністю і любов'ю братньою.
Сказавши це, він ґречно простяг руку, але чорняве обличчя Кричевського залишилося холодне, мов лід.
— Тепер же, коли ти, милостивий гетьмане, врятувався, — відповів він, — ти підняв бунт.
— За свої це, твої і всієї України кривди іду я вимагати відборгування з привілеями королівськими у руці й з надією, що государ наш милостивий мене за це не осудить.
Кричевський, жваво заглядаючи в очі Хмельницькому, із притиском сказав:
— Кодак обложив?
— Я? Та чи я з глузду з'їхав? Кодак я обминув і навіть не вистрелив, хоч старий сліпець гарматами у степ палив. Я в Україну квапився, а не в Кодак, до тебе квапився, до давнього приятеля і добродійника мого.
— Чого ти від мене хочеш?
— Від'їдьмо трохи в степ, там і поговоримо.
Обидва торкнули коней і поїхали. Не було їх із годину.
Після повернення обличчя Кричевського було бліде і страшне. Він одразу ж почав прощатися з Хмельницьким, котрий наостанку йому сказав:
— Двоє нас буде в Україні, а над нами тільки король, і більше нікого.
Кричевський повернувся до байдаків. Старий Барабаш, Флік і козацька старшина чекали на нього з нетерпінням.
— Ну що там? Ну що там? — чулося звідусіль.
— Усім висадитися на берег! — відповів владним голосом Кричевський.
Барабаш підняв сонні повіки, якісь дивні вогники блиснули у нього в очах.
— Як це? — спитав він.
— Висадитися на берег! Ми здаємося!
Кров ударила в бліде й пожовкле обличчя Барабаша. Він підвівся з місця, на якому сидів, випростався, і зненацька цей згорблений, виснажений хворобою старець обернувся на велетня, сповненого життя і сили.
— Зрада! — гаркнув він.
— Зрада! — повторив Флік, хапаючись за ефес рапіри. Але перш ніж він її вихопив, пан Кричевський свиснув шаблею і одним замахом поклав його на палубі.
Відтак він скочив із байдака в шлюпку, що стояла поряд, у якій сиділо четверо запорожців із веслами напоготові, і крикнув: