— Я тебе, добродію, не питаю, що ти думаєш, а наказ даю. Командую я.
— Ваша милость полковнику!..
— Стояти і чекати! — мовив Кричевський.
Але бачачи, що енергійний німець смикає свою руду бороду і поступатися без сенсу не думає, додав лагідніше:
— Каштелян до завтрашнього ранку може підтягтися з кіннотою, а фортеці за одну ніч не візьмуть.
— А якщо не підтягнеться?
— Чекатимемо хоч і два дні. Ти, ваша милость, Кодака не знаєш! Вони об його мури зуби собі зламають, а я без каштеляна на допомогу не рушу, бо й повноважень на те не маю. Це його справа.
Слушність, звичайно, мав Кричевський, отож Флік більше не наполягав і відплив до своїх німців. Через деякий час байдаки почали наближатися до правого берега і заходити в очерети, що більше як на милю вкривали широко розлитий у цьому місці рукав річки. Нарешті плюскіт весел затих, суденця повністю сховалися в заростях, і річка, здавалося, геть опустіла. Кричевський заборонив розпалювати вогонь, співати пісень і розмовляти, тому довкола запанувала тиша, яку порушував тільки далекий відгомін кодацьких гармат.
Але на суднах ніхто, крім Барабаша, не стуляв очей. Флік, чоловік рицарського складу, що рвався до бою, птахом полинув би в Кодак. Семени стиха перемовлялися про те, що воно, мовляв, буде з фортецею? Вистоїть чи не вистоїть? А гуркіт тим часом дедалі посилювався. Всі були переконані, що замок відбиває раптовий штурм. "Хмель не жартує, але й Гродзицький не жартує! — шепотіли козаки. — А що ж завтра буде?"
Це самісіньке запитання, певно, ставив собі й Кричевський, котрий у глибокій задумі сидів на носі свого байдака. Хмельницького знав він добре й давно, завжди вважав його чоловіком надзвичайних здібностей, якому просто ніде було розвернутися, щоб полинути орлом у високость, але зараз Кричевський засумнівався в цьому. Гуркіт гармат не змовкав, а це могло означати, що Хмельницький і справді бере в облогу Кодак.
"Якщо це так, — думав Кричевський, — тоді йому гаплик!"
Як же це? Піднявши Запорожжя, забезпечивши собі ханську допомогу, зібравши військо, якого жоден із ватажків досі не мав, замість якнайшвидше йти в Україну, підняти простолюд, перетягти на свій бік городових, розгромити чимскоріше гетьманів і оволодіти всією країною, поки на її захист не зібралося нове військо, він, Хмельницький, він, досвідчений вояк, штурмує неприступну фортецю, котра може тримати його рік? І він дозволить, щоб його найкращі сили розбилися об мури Кодака, як розбивається дніпровська хвиля об скелі порогів? І чекатиме під Кодаком, аж поки гетьмани зберуть сили і обложать його, як Наливайка на Солониці?..
— Йому гаплик! — іще раз повторив Кричевський. — Свої ж козаки його видадуть. Невдалий штурм викличе невдоволення й переполох. Іскра бунту згасне, ледь загорівшись, а Хмельницький не буде страшніший за меч, що зламався біля ефеса. Який телепень!
"Ergo , — подумав пан Кричевський, — ergo, завтра я висаджу на берег своїх семенів і німців, а наступної ночі на ослабленого штурмами несподівано вдарю. Запорожців знищу до ноги, а Хмельницького зв'язаним кину до ніг гетьмана. Сам він і винуватий, бо все могло статися інакше".
Тут розгнуздане самолюбство пана Кричевського піднялося на соколиних крилах до небес. Він добре знав, що молодий Потоцький ніяк до завтрашньої ночі надійти не встигне, отже, хто зітне голову гідрі? Кричевський! Хто погасить бунт, який страшною пожежею може охопити всю Україну? Кричевський! Можливо, старий гетьман трохи скривиться, що все відбулося без участі його синка, але швидко схолоне, а тим часом усі промені слави й королівської ласки освітять чоло звитяжця.
Ні! Однак доведеться ділитися славою зі старим Барабашем і Гродзицьким! Пан Кричевський спершу сильно насупився, але враз прояснів. Цій старій колоді, Барабашеві, вже три чисниці до смерті, а Гродзицькому тільки дозволь сидіти в Кодаку і татар час від часу лякати, більше нічого йому й не треба. Отож лишається тільки він один, Кричевський.
От якби гетьманство українське дістати!
Зірки миготіли в небі, а полковникові здавалося, що то каміння коштовне в булаві сяє; вітер шумів в очеретах, а йому здалося, що то шумить бунчук гетьманський.
Гармати в Кодаку гриміли й далі.
"Хмельницький горло під меч підставить, — думав собі полковник, — але це його власна вина! А могло бути інакше! От якби він одразу пішов в Україну!.. Могло бути інакше! Там усе кипить і гуде, там лежить порох, що чекає тільки іскри. Річ Посполита могутня, але здолати Україну сил не має, а король немолодий і виснажений хворобою!
Одна виграна запорожцями битва спричинила б непередбачені наслідки..."
Кричевський затулив обличчя долонями і сидів нерухомий, а зірки тим часом скочувалися дедалі нижче й поволі зникали в степу. Перепілки, сховані в травах, почали підпадьомкати. Невдовзі мало світати.
Зрештою розмірковування полковника зміцніли в непорушному намірі. Завтра він ударить на Хмельницького і зітре його на порох. Через його труп досягне він багатств і почестей, стане знаряддям кари в руці Речі Посполитої, її захисником, а в прийдешньому її сановником і сенатором. Після перемоги над Запорожжям і татарами йому ні в чому не відмовлять.
А все–таки Літинського староства йому не дали.
На цю згадку Кричевський стиснув кулаки. Не дали йому староства попри могутній вплив протекторів його, Потоцьких, попри його військові заслуги, і все тому, що був він homo novus , а його супротивник від князів родовід вів. У цій Речі Посполитій не досить було стати шляхтичем, треба ще чекати, щоб те шляхетство взялося пліснявою, як вино, щоб заіржавіло, як залізо.
Тільки Хмельницький міг запровадити новий порядок, чому, слід сподіватися, сприяв би й сам король, але, нещасний, волів розбити голову об кодацькі скелі.
Полковник поволі заспокоювався. Ну, не дали йому староства — то й що? Тим паче старатимуться тепер винагородити його, особливо після перемоги і придушення бунту, після визволення України, ба навіть усієї Речі Посполитої, від братовбивчої війни! Отоді вже йому ні в чому не відмовлять, отоді вже йому не знадобляться й Потоцькі...
Сонна голова його схилилася на груди, і він заснув, марячи про староства, каштелянства, про дарування королівські й сеймові...