— Тож скажи мені, Еліяте, — спокійно продовжував Никодим до фарисея, призвичаєного промовляти без дискусії, — чи справді важніше є визнати свої провини, удаючи підлу покору, і враз, ще на порозі храму знати, що зараз до них повернешся, чи мовчки зобов'язатись не повторювати гріха і дійсно його не повторити? Нас тут не чують вуха не втаємничених в Закон. Тож ми можемо...
— Лише мовчки думати про такі, незгідні з непомильним Законом речі, але й у цім покої не висловлюватись про це, — рівним, ніби мертвим голосом перервав Никодима Анна й підніс важкі повіки. Його маленькі гострі очі блиснули чорними іскрами.
Каяфа також простяг до промовця руку, щоб спинити його дальші слова, і проказав:
— Так чи інакше, але це тема не на сьогодні. Треба поквапитись. Мусимо впіймати на гарячому того пророка, що ось уже два роки підбурює народ. Треба поважних фактів, щоб ставити його прилюдно перед синедріон.
— А синедріон вже най знайде його вину..
— І осудить.. — додав чи то іронічно, чи зі смутком Никодим, не підносячи голови.
— І осудить.. притакнув Каяфа. — Як осудить кожного, хто сперечатиметься з Законом.
— Де саме зараз перебуває той Ісус? — повернув голову до Еліята Анна.
— Напевне сказати не можу, бо ж він увесь час переходить з місця на місце. Але, гадаю, не далі десь , як у двох-трьох перегонах від Єрусалиму. Бо не сьогодні опівдні бачили його у місті.
— Хто бачив?
— Митник Еримаф брав з них податки. Заплатили доброю монетою, яку нібито знайшли у рибі.
— І чому оте "нібито"? — з терпкістю запитав Никодим, але ніхто йому не відповів.
— Хіба ж Еримаф — наш?
— Наш чи не наш, я того напевне сказати не можу, але ж напевне скажу, що Еримаф ніколи не збреше. Людина побожна і чесна навдивовижу, дарма що митник. За те його вважають за дивака, — знову озвався Никодим.
— Ні, за дивака його вважають тому, що він пнеться давати приклади янгольського життя на землі, — глузливо скривив уста Еліят.
— Судиш за грішність, знов судиш за праведність, — напів з жалем, напів з докором похитав головою Никодим і повернувся до вікна.
— Бо ж нема праведних перед лицем Господа, — відрубав фарисей. — І янголи перед Ним не устояли в чистоті; деякі й упали. Воля Його скидає й сяючі зорі з неба.
— Так, так, — тихо, немов до себе, відказав не обертаючись Никодим. — Ми знаємо Бога лише такого, що карає, нищить і мститься...
І знов рада не почула його немилого зауваження.
— Так я кажу , — промовив по павзі Анна, — що час поспішати, а тому треба негайно приставити певних і розумних людей, щоб доглядали кожного кроку Ісуса Назарейського та пильнували кожного його слова. Ми й так занадто довго затягали..
*
Тремтячою рукою замикав двері своєї домівки Еримаф. Незрозумілий неспокій опанував його чисту душу. Відчував, ніби порохом з вулиці припорошило її, а тим часом не міг пригадати, від чого саме почуває цілий вечір таку терпкість. Згадував увесь минулиц день. Трьом згодився почекати з даниною, бо ж таки вони справді не мали чим платити. Одній вдові позичив з власних грошей на заплату. Кільком дбайливо перевірив їхні платежі й одному повернув перебір. За старого Сафатію ходив клопотатись в суді, й суддя признав хибу.
Еримаф згадував одного по одному всіх тих, що з ними мав сьогодні діло, немов повторював крок за кроком пройдений день.
Що ж такого зробив він сьогодні, що відчуває такий гніт на душі?!..
Так тяжко йти стежкою праведною, так тяжко врятуватись від пасток спокусителя!.. Що ж бо, Господи, він сьогодні учинив лихого, аж потемніла його душа?!..
Світляною росою заблищала думка: згадав радісно про святого Божого Пророка з Назарету. Це ж Ісус говорив про верблюда, якому тяжко просунутись крізь вузеньку хвірточку, звану "вухом голки", що нею пропускали вночі спізнених прихожих до міста. Але світло, що осяяло Еримафову душу при згадці про Ісуса, враз укрилося тінню, бо ж згадав, як приймав сьогодні від учнів Його чудесно знайдену данину і розповів кільком про це диво. І навіщо він казав про те кожному? А головне, Мардохаєві, прихвосневі Еліятовому? Як же не згадав відразу, що Еліят — однодумець Каяфи, якому Вчитель, мов сіль в оці?!..
Ці думки прийшли Еримафові в голову, коли він уже наближався до храму, куди ходив щоденно з сумерком дня. Храм був порожній, тьмяно освітлений. Еримаф занурився в святкову тишу й , заповнений виром побожних думок, не знав, чи поринає він в безсмертність Вічного, чи в безсмертність власної душі — частинки того Вічного.
З молитовної екстази повернули його до буденного життя досить голосні слова, промовлені близько нього. У лункій тиші масивних склепінь великого храму звучали вони повно й соковито, розколисані вібраціями луни, що відбивалась від високих стін святині, в які вдарялись, мов розплескані хвилі прибою. Митник не міг їх не чути навіть проти власної волі. Молитовний настрій відлетів геть. Еримаф підніс спущену на груди голову й враз пізнав голос Еліятів.
Фарисей стояв посеред храму в проміннях центрального світильника, немов облитий ясним світлом, що струмилося по його пишній одежі. Він кілька разів погірдливо поглянув на покірливу постать митника, й той вигляд покори налив його серце почуттям своєї вищости. Бо ж він, Еліят, напевне не має причини так упокорюватись, тому що він не сповняє такого обов'язку, як здирання податків, що понижує людську гідність, не має такого вузького круга інтересів, які всі обертаються лише довкола грошей, рахунків, суперечок, лайок, ошуканства та крутійства...Звісно, наслухавшись за день стільки прокльонів та лайки за своє здирство, скільки сам налякав та ошукав платників, мусить отакий мізерний митник, весь укритий порохом та гріхами, впасти на плити святині, не сміючи очей підвести вгору! Тим часом його, Еліятові, дні, цілком наповнені лише Святим Законом, наукою про речі Божі, дбайливістю про збереження Божих заповітів. Це життя вже само по собі очищує його душу, наповнює вдячністю до Господа, якого він майже бачить у високостях!
— Ох, Всемогутній! Дякую тобі, що я не такий, як інші люди... Здирники, неправедні.. як от хоч би і цей митник...
Еримаф чув кожне слово. Та з глибини його душі випливали інші слова і покривали фарисейські.