— З тобою ще хтось є?
— Сераг, глухоніма... Ми завжди ходимо разом.
— Сліпа поведе нас уночі, видючих, — зідхнула Саломея. — Німа ж ридатиме над гробом Учителя.
— Ні, ні! Не плакати йдемо, — срібною струною задзвенів дитячий голос глухонімої. — Ні, ні! Хіба ж ви не чуєте янгольських співів Осанни небесної! Ось слухайте ж, слухайте! Чуєте райські арфи? Там, на небі, вже знають усе! Там співають славу Воскреслому... Уже ж встав із гроба Вчитель. Воскрес, як казав...
— Живий він, живий! — притакнула в екстазі Тамар... Як пливак у широке море, певний, що вода понесе його, кинулись жінки у чорну пітьму. Бігли гірськими стежками без вказівок ясновидки Тамар і небочуюючої Сераг. Не помічали кущів, що чіплялись за одежу, гілок, що дряпали руки й обличчя, каміння, що зривалось з дороги й летіло в ущелини. Бігли до Чуда, готового й дійсного для кожного, хто віру має й у пітьмі найчорнішої мертвої ночі...
На сході зблідла вже темрява. Затремтіла, як повіка, що ось-ось піднесеться. Світло тверезої дійсности, не споєної екстазою, на мржик ока похитнуло певність у серці Марії Яковлевої:
— Хто ж відвалить нам камінь од гроба? — завагалась між вірою в Чудо й знаною природною перешкодою. — Гріб...
Але ніхто їй не відповів. Сонце разом змело хмари, вранішню вогку імлу, тіні ночі і вагання. Бризнуло сяйвом з-поза гірських верхів, заграло над світлом осанною перемоги. Добігли.
Поміж скель стояв Ясний. Прозорий, як веселка — сяючий, як сонце — сліпучий, в заграві мерехтіння роси. І прозвучали слова:
— Пощо ж шукаєте Живого серед мертвих?..