"Блаженні ті, що плачуть... Блаженні спрагнені правди"...
І, схиливши голову мало не до самих плит, промовив у серці своєму:
— Господи! Ти чуєш, що говорить про мене чоловік цей. Це — чиста правда! Негідний я, здирник і неправедний... Та ж будь милостив до мене, грішного!
*******************************************************************************************************************************************************
НА МОРІ ГАЛИЛЕЙСЬКІМ
Андрій ще раз обернув линву і затяг на вузол, потім полою плаща обтер собі руки.
— Дяка Всемогутньому, що вже закінчив цей день, — промовив утомлено. — Коли б мав зазнати ще раз такого дня, мабуть, би волів не народитись.
Яків Заведеїв сумно похитав головою:
— Ніколи я не сподівався, що знайдеться така рука, що піднесеться на Пророка Господнього... Боже, Боже!..
— В'язничні слуги оповідали, що тетрарх дуже не хотів. Ніби довго переконував, умовляв, майже пів царства віддавав тій Єзавелі беззаконній. Таж сказано: — "Ліпше жити в землі пустинній, як з жінкою лихою". Ото ж бо й є.
— Петре!
Петро не чув. Спершись на стерно, він важко замислився.
— Не руш. Втомився Петро, відпровадив бо Вчителя аж у пустиню, на місця, де навчав Іван.
— Любив Івана Вчитель, любив!
— Ще б пак! Хлоп'ятами як були, бавилися вкупі на Захаріїних пасовиськах...
А знаєте, браття! Маємо замало хліба — оглядав провіянт Андрій.
— А риби й зовсім обмаль. Можна б вийти на часинку в море? — озвавсь Пилип.
— Петре!
Петро струснув головою і насилу підвівся.
— По рибу?.. Про мене. Тільки ж нічого з того не буде, — говорив далі, дивлячись на темніючі хвилі Галилейського моря. — Інакше як морем, ніхто не наважувався називати це велетенське озеро. — Вітер дужчає. Ніч буде чорна, як сум.
Але Андрія підтримав Пилип:
— Та що ж нам боятись, що нас трохи погойдає? Не первина. Ось як вийдемо на широке, то там вже покажеться. Бо ж в запасі, кажуть, нема нічого.
— І на запас нема, й добре було б мати щось на продаж, — додав Яків. — Говорив Юда, що має порожній гаманець: вийшли нам гроші вже перед кількома днями.
— Щось від учора не видно Юди? Де він блукає?
— В Витанії. Міркує з немічним Лазаром над пророцтвами, поки Лазарова сестра приготує для нас крупів, муки та оливи.
— Господарна та Марта й милосердна. То вся околиця знає. — спокійно сказав Тадей, що ввесь час мовчав. — А нам би треба довідатись, чи добре господарить у нас Юда?
З хвилину всі поралися мовчки в човні, готуючи снасть до відходу.
— Питалася служниця тієї сирофінікіянки, отієї вдови — озвався Натанаїл, — чи не маємо риби?.
— Якої це, — спитав, лагідно усміхаючись, молодий Тома. — Отієї, що має молоських псів?
— Та її ж, — притакнув Симон Зилот. — А чого ти всміхаєшся, Томо?
— Згадав, як тоді Вчитель, дивлячись на її гарних псів, відказав тай пишній ідолянці, що просила зцілити доньку: — "Не личить відбирати хліб дітям і кидати псам!"
— Але ж і вона знала, що відповісти. Дарма, що пишна, а відказала лагідніше за найпокірливіших. Пригадуєш, що й пси їдять крихти, падаючі зі столу дітей?
— Добре! — сказав Марко. — Далебі, добре! Як зловим, понесем їй риби.
— Задурно! — сказав кучерявий Тома. — Най має за ті "крихти"... Човен відпливав...
*
Вправлене Петрове око не помилилось: цієї ночі годі було щось зловити. Та замислений і занурений сам у себе Петро не журився ловами. Він голосно зідхнув і запитав:
— Чи й вам, браття, так як от мені: коли нема Вчителя, немов хтось всю силу з мене вийняв. Ні до чого стаю. А сьогодні — і поготів. Ох, Іване, Іване! Бідний!... "Кому повім печаль мою?"
Вітер все дужчав. Раз за разом налітав на човен і білими грудьми бив у високий облавок. Андрій зрезигновано потяг сіті у човен.
— Мабуть, вже перейшли третя сторожа, — сказав він з досадою. — Треба вертатися з нічим.
Раптом човен затремтів, здригнувся і ліг на бік, майже черкаючи по воді облавком. Тома, що керував вітрилом, скрикнув. Тоді Петро, кинувши сіті, з зручністю, якої тяжко було сподіватись від його віку, перескочив банки й, опинившись попліч Томи, одним рухом зібгав у жменю кінці линв.
Човен враз став. Полотно забубоніло, набравши повні груди вітру й човен легко майнув розбурханим морем, немов підметений гордим крилом вітрила. Та незабаром човен крутнувся, мов сполошений кінь, а потім зарився носом у воду. Восьмеро людей, що були в ньому, напнули всі свої сили проти своїх ворогів: вітру і хвиль. Були вже всі зморені, а берег ще ледве позначався. Аж зненацька десь на обрії заманячіло зеленаве світло.
Не було це народження нового дня, не були це й огні на березі. Сріблясте, трохи зеленаве, трохи блакитне — не йшло воно ні з неба, ні від землі; була ясна імла посеред чорного моря, що швидко більшала, яснішала й широким промінням лилась на оскаженілі хвилі. І в тім дивнім сяйві рибалки всі заразом побачити людську сильвету, що швидко наближалася до них. Плащ розкиданий вітром, волосся тріпотіло, мов крила, але ж постать посувалась, мов пливла рівною стежкою, що творилась для неї поміж хвилями, які, ніби змовившись, шалено зривались від човна й летіли до йдучого, ніби хотіли поглинути його. Але, не докотившись кілька кроків, вони слухняно слались біля ніг ясної постаті, такої знайомої рибалкам.
Всі вони закам'яніли в захопленні, пізнавши Вчителя, що поспішав до них, йдучи рівною стежкою морської поверхні, поміж гривасті хвилі човна учнів, що зненацька знерухоміло.
— Привид? — тихо спитав Тома в Андрія..
Тим часом Петро, втративши владу над собою, загукав щосили:
— Вчителю! Якщо це Ти, звели мені йти до Тебе! — й гарячковим рухом почав розмотувати свій довгий пас, але, не розмотавши, вискочив з човна, бо йому вчулося, що голос Вчителя промовив:
— Іди!
Той любий голос змив усі розпачливі думки Петрові. Близькість Ісуса закрила море, зняла з душі рвучкий біль над страшною долею Йоана, відсунула кудись набік увесь реальний світ. Петро бачив лише Його одного й усвідомлював собі лише одно: Учитель — тут і кличе його до Себе.
Перед очима здивованих до краю учнів Петро швидко пішов по воді, мов по не цілком просохлих м'яких луках. Обидві постаті наближались одна до одної.