— Так, бачу,— дивним тоном сказав Лінгард.— Але є сила і в руках великого проводиря.
М-с Треверс побачила, що Даманові ніздрі затремтіли, немов з великого хвилювання. Вона почула, що Лінгардо-ва рука в білому рукаві була тверда, як мармур. Не дивлячись на нього, вона відчула, що одним рухом він міг би розтрощити цю нервову постать, у якій жило дихання великої пустелі.
— Сила в руках божих,— мовив Даман. З обличчя його одразу зникла жвавість, і він замовк, ждучи, що скаже Лінгард. І коли Лінгард сказав "справедливо", він провадив далі, ледве помітно всміхаючись.
— Але він дає нагороду з своєї волі і посилає її навіть невірним.
— Якщо така воля божа, ти не повинен таїти зла в своєму серці проти цих білих.
Тихий поклик "супроти цих!" і ледве помітний жест сухої чорної руки були майже зрозумілі м-с Треверс. Тепер Лінгард ще краще зрозумів характер союзника, підкинутого йому дипломатією Белараба. Тільки наполовину задовольняв Лінгарда такий ватажок загону. Він більше вірив у людський егоїзм. Безперечно Даман погодився допомагати йому одвоювати королівство Гассіма тільки за відпо-В'ДНУ нагороду та славу. Його батько й дід (люди, за яких писав Йоргенсон, що їх повісили задля прикладу дванадцять років тому) були приятелями султанів, радниками правителів, фінансистами великих експедицій минулого. З ненависті він став вигнанцем з своєї власної волі, доки Беларабова дипломатія не витягла його з забутого й неспокійного притулку.
Кількома словами Лінгард запевнив Дамана щодо повної безпеки його підлеглих, якщо вони не чіпатимуть загрузлої яхти. Лінгард зрозумів, що Треверса та д'Алькасера полонили через несподіваний страх, щоб гарантувати собі безпечність. Загрузла яхта навіювала їм недовіру. Вона наче викривала таємницю, що оповивала ці місця. Вірити ж білому — страшенне безглуздя, хоч він і од-бився від свого народу. Даманові здавалося, що він може стати жертвою змови. Лінгардів бриг являв для нього грізне знаряддя війни. Він сам не знав, що робити, тому захопив білих як заложників. Не звіряючись на своїх диких вояків, він поквапився одвезти бранців під Беларабову охорону. Але в селищі все здалося йому непевним: відсутність Белараба, відмова Йоргенсона видати обіцяні запаси зброї та амуніції. А тепер цей білий силою своєї промови домігся, чого хотів, від Беларабових людей. Даман здивувався й злякався такого величезного впливу. Проживши відлюдно кілька років у незнаному закуткові архіпелагу, він завжди уявляв себе оточеним інтригами. А спілка з цим білим мала для нього велику вагу. Тому не було потреби сваритися з ним. Він охоче вислухав Лінгардові завірення, що ніхто не зробить шкоди його людям, розташованим на косі. Уважно й недбайливо слухав він обережні слова Лінгарда. Сила цього великого беззбройного чоловіка перемогла. Він помалу схилив голову.
— Аллах наша надія,— прошепотів він, пристаючи на неминуче.
Він захоплював м-с Треверс не як жива істота, а як мальовниче зображення когось чутливого і разом з тим лютого, що його намалював художник. Його блискуча посмішка була незвичайна,— як криця гостра, до болю прониклива. Обводячи очима ввесь двір, м-с Треверс бачила його під владою жорстокого сонячного проміння. Люди з тінями, їхні обриси й кольори блідли в яскравому світлі. Люди, дахи та стіни теж сліпили очі. Даман одійшов убік. Він уже не всміхався; м-с Треверс, спираючись на Лінгар-дову руку, пішла в цій спеці, такій палючій, що, здавалось, можна було відчути її смак, дух, дотик. М-с Треверс наче пливла в ній.
— Де вони? —спитала вона.
— Ідуть слідом за нами,— відповів Лінгард. Він був та^ кий певний, що йому віддадуть бранців і одведуть на бе-* per, що ні разу й не озирнувся аж до самого човна.
Вояки розступилися ліворуч і— праворуч. Треверс ї д'Алькасер вийшли вперед, такі чудні і нереальні, немов то були їхні тіні. Треверс не подав і знаку, що помічає дружину. Мабуть, вона його неприємно вражала, а д'Алькасер ішов посміхаючись, ніби то був не берег, а вітальня.
На кількох веслах тяжкий і старий європейський човен помалу сунувся водою, що видавалась на бліду й блискучу, як і небо над нею. Йоргенсон примостився на дашку. Інші четверо білих сіли на кормі; звільнені сіли посередині. Лінгард зразу сказав:
— Я хочу обом вам сказати, що не все ще скінчилось. Вас віддали мені на поруки.
Коли Лінгард говорив, Треверс одвернувся, а д'Алькасер чемно слухав. Дорогою ніхто ні слова не сказав. Обидва джентльмени першими зійшли на борт "Емми". Лінгард лишився допомогти м-с Треверс зійти східцями. Вона стисла йому руку і, глянувши йому в обличчя, промовила:
— Це була надзвичайна перемога.
Якийсь час він зачаровано дививсь на неї, наче вона нічого й не казала. Потім захоплено прошепотів:
— Ви усе чисто розумієте!
Вона одвела очі й витягла свою руку з-під його руки, бо він не пускав її, наче тримаючись, щоб не впасти.
III
М-с Треверс гостро відчувала, що Лінгард стоїть позаду. Він трохи пождав і, підійшовши до неї, став біля поруччя. Вона замислено дивилась на воду, вкриту пурпуровим промінням заходу.
— Чому ви уникаєте мене з того часу, як ми повернулися з огорожі?—тихо спитала вона.
— Нема чого розповідати, доки не повернуться з якимись новинами раджа Гассім та його сестра,— відповів Лінгард.— Чи пощастило Гассімові? Чи послухався Белараб його аргументів? Чи погодиться він вийти з своєї шкаралупи? Чи повернеться він? Хотів би я все це знати... Та ні знаку немає звідти! Може, він вирушив сюди днів зо два тому й тепер підходить до селища. А може, з якоїсь примхи отаборився десь на дорозі. Можливо, що й прибув додому. Ми не могли б його побачити, бо шлях од узгір'я іде поза берегом.
Він нервово схопив підзорну трубу й справив її на темну огорожу. Сонце сіло за ліси і золотим павутинням заснувало вершечки дерев на тлі блідозеленого неба. Збляклий червоний блиск згасав, перетворюючись на присмерк. Вечірні тіні поставали над лагуною, облягаючи борти "Ем-ми" й обрис далекого берега. Лінгард поклав трубку.
— М-р д'Алькасер теж чогось уникає мене,— мовила м-с Треверс.— Ви, капітане, здається, з ним у добрих відносинах.