Враз м-с Треверс почула тихий шепіт серед людей і, глянувши на Лінгарда, побачила на його обличчі вираз байдужої уваги. Переговори почалися; провадились вони низькими півтонами з* довгими паузами, у непорушності присутніх, що посідали на землі, підібгавши ноги. А над ними височіла кремезна постать Дамана, який стояв у холодку. Але і в ньому м-с Треверс не побачила анінаймен-шого руху. Шепіт навколо оповив її почуттям миру.
Вона — звичайна річ — нічого не розуміла з тієї розмови, і це присипляло її думку. Іноді западала мовчанка, і Лінгард нахилявся до неї й шепотів: "Так легко порозумітися". Тоді наставала така тиша, що м-с Треверс чула, як десь високо між деревами пурхали голуби. Зненацька починав хтось говорити з тих, що сиділи перед нею. Він теж говорив не ворухнувшись, без виразу на обличчі. Тільки сторожкі очі виявляли, що промовець не сам з собою міркував, а щось доводив, звертаючись до Лінгарда, який часом кидав кілька слів, поважно або всміхаючись. Слідом за ними натовп шепотів, мабуть, даючи свою згоду; тоді знову западала тиша, і юрба здавалась ще більше непорушною, як і перше.
Коли Лінгард прошепотів до м-с Треверс, що тепер його слово, вона сподівалась, що він встане з якимось владним жестом. Та ні, він сидів. Голос його владно розлягався серед тиші. Він говорив довго. Сонце тим часом підбивалось на ясному небі, пересувало й коротило тіні дерев, ллючи крізь густе, буйне й непорушне листя гаряче проміння на голови людей. Часом шепіт дужчав, і тоді Лінгард замовкав, безстрашно дивлячись на зібрання й ждучи, доки втихомиряться. Раз чи двічі здіймався гомін, і м-с Треверс чула, як Йоргенсон щось шепотів. Над рядами голів стояв лише Даман, склавши руки на грудях. Кінець білої тканини закривав йому чоло, а біля ніг його сиділо два іланунські ватажки, напівголі, як бронзові ідоли, підібгавши ноги, з мечами на колінах, прикрашені талісманами, квітчастим пір'ям, черепашками, разками з зубів, кігтів та блискучих дрібниць. Навіть пір'я на їхніх головах не ворушилось.
— Судаг! Та й годі! — Усі голови заворушилися, люди захитались на місці. Лінгард закінчив. Він сидів, оглядаючи слухачів, і коли він разом з м-с Треверс та Йорген-соном підвівся, всі як один безладно схопилися на рівні ноги. Кілька Беларабових прихильників, молодих широколицих юнаків, одягнених у картаті формені саронги, чорні шовкові куртки та червоні шапочки, хвацько збиті набакир, чванькувато перейшли крізь натовп і вишикувалися двома шеренгами перед Даманом та його озброєними (іла-нунськими ватажками. Учасники наради попідводилися з ослону і підійшли до білих з ласкавими посмішками й запобігливими рухами. З їхнього поводження знати було, що переважила злагода; тільки один з них, у великому білому тюрбані, фанатично лишився оддалік, спустивши очі в землю.
— Перемога! — прошепотів Лінгард до м-с Треверс.
— Це було дуже важко?—спитала вона.
— Ні,— промовив він, признаючись тільки сам собі, що напружив усі сили, щоб добитися замирення. Проте, після всіх цих переговорів, він не здобув нічого особли-' вого,— тільки відсунув рішучу годину. Він подав руку м-с Треверс, щоб іти, але чомусь не рушив з місця.
Владним жестом Даман розсунув шереги Беларабових юнаків у червоних шапочках і попрямував до білих, здивувавши замовклих людей. Розсунуті шереги знову зійшлися за ним. Іланунські ватажки хоч і мали лютий вигляд, але з розважності й не подумали йти за ним. Вони не потребували навіть застережливого Даманового шепоту. Він ішов сам. Звичайне держално меча вистромилось з-під його кереї. Звідти ж визирало два пістолі. Коран в оксамитовій палітурці висів на грудях, на червоному шовковому шнурку. Був він побожний, войовничий. Ішов спокійно, дивився просто себе з-під облямівки клаптя полотна, що вкривав йому голову. Він випростався і йшов з урочистою скромністю. Лінгард швидко проказав до м-с Треверс, що цей чоловік уже стрічався з білими раніш, і якщо він схоче подати їй руку, вона мусить загорнути її кінцем шарфа.
— Чому? — спитала вона.— Так годиться?
— Так буде краще,— відповів Лінгард, і за мить м-с Треверс відчула, що її загорнуту руку помалу стисли тонкі чорні пальці. Вона відчула себе зовсім як якась східна жінка, коли, загорнута по самі очі, стрілася з чорним, блискучим поглядом ватажка морських розбійників. Це тягло-ся одну мить, бо Даман зразу одвернувся й подав руку Лінгардові. У рівній, широкій одежі він видавався дуже тонким супроти огрядних європейців.— Сила твоя велика,— мовив він приємним голосом.— Білих людей тобі буде видано.
— Так, їх передадуть мені на поруки,— мовив Лінгард, посміхаючись до Дамана, але не перестаючи сердито й похмуро дивитись, як і тоді, коли Даман наближався до нього. Він пильно глянув на групу вояків, що ескортували бранців, які вийшли з будинку. Побачивши, що Даман ніби загородив Лінгардові дорогу, вони поставали оддалік, оточивши тісним колом обох білих. Даман байдуже глянув у той бік.
— Вони були моїми гістьми,— пробурмотів він.— Як бог дасть, я скоро прийду до тебе довідатись про них... Як приятель,— додав він, трохи перемовчавши.
— І як бог поможе, ти не підеш від мене з порожніми руками,— промовив Лінгард уже ласкавіше.— Зрештою, і ти, і я не хочемо стрічатися тільки для сварки. Ти ж не хотів би, щоб їх оддали під догляд Тенги?
— Тенга гладкий і хитрий,— зневажливо промовив Даман,— справжній крамар, що хотів би бути раджею. Він — ніщо. Я й ти — ми маємо силу. Можемо признатися один одному: в серцях людських швидко зростає невдоволення. Слухай! Проводирі залежать від своїх підлеглих; розум простих людей несталий, їхні бажання хисткі, а думкам їхнім вірити не можна. Кажуть, що ти великий раджа. Не забувай, що я теж раджа і проводир озброєних людей.
— Я чув про тебе,— спокійно відповів Лінгард. Даман спустив очі долі. Але враз, широко розплющивши їх, глянув так, що м-с Треверс здригнулась.
— Добре, але ти бачиш це? — кивнув він у бік юрби. М-с Треверс, злегка спираючись на Лінгардову руку,
почувала, ніби бере участь у чудовій екзотичній опері, на яскраво освітленій сцені, під акомпанемент не музики, а різноманітних звуків владної тиші.