— Він дуже приємна людина,— неуважно промовив Лінгард.— Та часом говорить щось чудне. Учора раптом спитав, чи є тут карти, а коли я поцікавився, чи любить він грати в них, він, дивно посміхаючись, розповів мені якусь вичитану історію про людей, засуджених на смерть, що перед стратою нібито грали з карти з своїми вартовими, щоб збавити час...
— А що ж ви сказали?
— Я відповів, що карти певно десь є,— Йоргенсон мусить знати. І спитав його, чи не має він мене за тюремника? Його це вразило, він жалкував, що таке сказав.
— Так, це не добре ви сказали, капітане.
— Це якось ненароком вихопилось у мене, і ми з ним обоє засміялись.
М-с Треверс сперлася на бильця й схилила голову на руки. Кожна поза цієї жінки вражала й чарувала Лінгарда. Він зітхнув, і вони якийсь час мовчали.
— Я хотіла б розуміти кожнісіньке слово, сказане того ранку.
— Того ранку? — здивовано проказав Лінгард.— Якого ранку?
— Тоді, капітане, коли я під руку з вами йшла з Бе-ларабової огорожі на чолі процесії. Мені здавалося тоді, що я йду блискучою сценою, в розкішнім оздобленні якоїсь опери, де всі дивляться, затаївши дух. Ви не можете уявити, яким нереальним видавалося мені все те; і я сама почувала себе якоюсь штучною. Опера, ви знаєте...
— Знаю. Колись я був копачем. Ми часом подавалися до Мельбурна з кишенями, повними грошей. Гадаю, що та опера, що я її бачив, була не така блискуча, як ті, що бачили ви, але щось таке я теж бачив. Дія провадилася в супроводі музики. Усі люди на сцені співали аж до самого кінця.
— Яким штучним, певно, все видавалось вам,— промовила м-с Треверс, не дивлячись на нього.— Ви не пригадуєте назви тієї опери?
— Ні. Я тим не сушив собі голови. Та й всі ми не цікавились.
— Я не розпитуватиму вас за ту оперу. Вона вам, мабуть, видалась як щось неправдиве. Хіба ж люди в житті співають? Тільки в чарівних казках співають.
— Ті люди не всі співали з радощів,— простодушно сказав Лінгард.— І я ніколи не чув казок.
— Вони здебільшого про принцес,— прошепотіла м-с Треверс.
Лінгард не почув. Він на мить схилив вухо, але м-с Треверс не дивилась на нього, і він не прохав її повторити свою репліку.
— Чарівні казки — для дітей, запевняю вас,— мовив він.— Але, м-с Треверс, та справа з музикою була не казка для дітей. Вірте, що з кількох вистав, що я бачив, та була найреальніша. Реальніша над саме життя.
М-с Треверс згадала беззмістовність оперних лібретто і була вражена цими словами: в них було щось дуже зворушливе, наче голодний вихваляв смак скоринки сухого хліба.
— Ви, певно, про світ забули, слухавши ту оперу,— зауважила вона.
— Так, вона мене дуже захопила. Та, я гадаю, вам це зрозуміле.
— Ні. Я не почувала такого, навіть в дитинстві.— Лінгардові здалося, що в цій фразі відчувалась перевага. Він трохи похилив голову. А втім, вона могла говорити, що хотіла. Найприємніше було те, що вона не дивилась на^ нього; це давало йому змогу пильно дивитись на лінії її лиця, на маленьке вухо, напівсховане під ясним кучериком волосся, на чарівну одкриту шию. І вся її постать була немов якесь незбагненне, дивне диво. Вона впадала не так йому в очі, як у щось внутрішнє, незалежне від розуму. Навіть на мить не думав, він що вона далека йому. Може, недоторкана! Та не далека. Свідомо чи несвідомо, він сприймав її духовну суть. Зовнішність її вражала його і викликала разом з тим побожне почуття.
— Ні,— зненацька почала м-с Треверс.— Я ніколи не забувалася ні в яких пригодах. Це не в моїй вдачі. Я не могла забутися навіть того ранку на березі, де була частина моєї власної пригоди.
— Ви трималися як найкращий корабель,— промовив Лінгард і, усміхаючись, дивився на її чоло, волосся, вухо, на чудовий розріз її очей. Віч бачив її тремтячі вії, а ледве помітний рум'янець на щоках вражав, наче пахощі якоїсь дивної квітки.
— Ви похвалили моє поводження?
— Так, справді похвалив. Слово честі, вони страшенно здивувались, як зрозуміли, хто ви така!
— Мушу бути задоволена, але признаюсь вам, що почувала себе, як замаскована, трохи сердилась, і взагалі ніяково було. Мені, мабуть, допомагало те, що я хотіла догодити...
— Я не певен, що ви їм дуже догодили,— щиро перебив Лінгард.— Швидше вони перелякалися.
— Я хотіла вам догодити,— недбайливо кинула м-с Треверс. Тихий, хрипкий і нетерплячий крик птиці долинув до них з лісу, наче закликаючи ніч. Лице Лінгарда посірішало в глибокому присмеркові. Ніжні кольори зникли з неба, і воно вкрилося темночервоним жаром. Сонце зайшло за чорною завісою лісу. Золотисте павутиння зникло.
— Так, я тоді почувала себе безглуздо,— провадила м-с Треверс.— І все через те вбрання, що ви сказали мені одягти зверх мого європейського, та через машкару. У цьому вбранні, що ви дали, я почуваю себе цілком добре, хоч мушу сказати, що воно не зовсім по мені. Шовкові рукави трохи тісні, плечі немов зв'язані, саронг страшенно короткий. За звичаєм, він повинен бути довший, щоб закривав ноги. Зате в ньому вільніше ходити. Я досі діставала дуже мало того, що мені подобалось.
— Мені майже не віриться,— сказав Лінгард,— якби це не ви казали...
— Я сказала б це кожному,— мовила вона, на мить обернувшись до Лінгарда і знову одвертаючись до темної лагуни. Далеко у пітьмі помалу блимали два вогники; може, були вони на березі, а може, десь далеко біля лісу. На небі почали сходити зорі, ,але сяяли безсило, наче їхнє світло не могло досягти лагуни. Тільки на заході жевріла крізь червоний туман якась планета.— Тоді гадали, що мені небезпечно давати волю. Так принаймні мені говорили. Але я запідозрюю, що тільки іншим було це неприємно.
— Я думав,— почав Лінгард, але завагався й змовк. Йому здавалося неможливим, що були такі люди, які не хотіли зробити цю жінку щасливою. Його вразила гіркість її тону. М-с Треверс ніби й не цікавилась, що він хотів сказати, і трохи згодом додала:
— І не тільки, коли я була дитиною. Я не дуже пам'ятаю той час, а мабуть, була перекірлива дитина.
Лінгард спробував уявити її дитиною, але це йому не вдалося. Вона була вся довершеність, немов прийшла у цей світ зовсім докінчена, зформована, без хиб чи недоречно-стей. В його минулому не було нічого, що допомогло б йому уявити дітей з її класу. Діти, яких він знав, бавилися на сільських вулицях або бігали по березі. Він теж був такий. Звичайно, він бачив і інших дітей, але не знав їх близько. її дитинство, як і його, пройшло в Англії, і, незважаючи на це, для нього майже неможливо було уявити його. Він не знав навіть, чи воно пройшло в місті, чи в селі, чи бачила вона тоді море. І як могла така дитина бути перекірливою. Але він згадав, що дитина, якій часто докоряють, буває дуже нещасна, і сказав: