…Оксана прокралася в передостанню садибу перед хатою відьми. Підійшла тихенько до хліву, зайшла всередину і поклала ліву руку корові між роги. Та опустила голову і пішла геть, у відчинену Оксаною хвіртку. Побігла по вулиці — все швидше, швидше, аж поки не впала і, жалібно мукаючи, сконала.
Тим часом Оксана була вже біля нечистої хати. Вона відімкнула двері, увійшла всередину. Там запалила дві свічки і заходилася щось шукати.
А в цей час хтось схлипував, шурхотів і ховався по темних кутках… На горищі гупало й хихотіло…
Оксана відкинула ковдру на бабиному ліжку. Під нею мляво ворушився клубок чорних змій.
Дівчина прикрила гаддя ковдрою і продовжувала шукати. Нарешті знайшла великий уламок дзеркала. Узяла його, дістала і якийсь із бабиних слоїків, що тьмяно виблискував поміж інших на столі. Спритно вихлюпнула рідину з банки на поверхню старого дзеркала в темній рамі, яке стояло тут же, на столі. Поверхня великого люстра почала дивно мінитися. Оксана поставила перед настільним дзеркалом дві свічки, сіла за стіл і спрямувала знайдений уламок люстра так, щоб той відбивався разом зі свічками у великому дзеркалі. В тому утворився нескінченний коридор, вглиб якого й вдивлялася Оксана.
Аж ось із глибин старого дзеркала з’явилося мерехтливе видиво: образ померлої старої відьми. Вона показувала Оксані якусь велику фотографію, судомно тримаючи зображення в руці.
Дівчина озирнулася. Точнісінько така ж фотографія висіла на стіні позад неї. Оксана поклала уламок люстра на стіл і зняла фото зі стіни. На ньому великий гурт односельців Оксани старанно позував під транспарантом з написом: "Хай живе 70-та річниця Великого Жовтня!" Очі багатьох увічнених людей було кимось вирізано з фотографії. Оксана усміхнулася, взяла голку і почала проколювати очі зображеним людям — тим, хто ще мав їх на фото…
— А тобі, Миколо Петровичу, — отак! — вигукнула вона і встромила голку в горло серйозному дядькові в краватці.
На той час згаданий Оксаною Микола Петрович, відомий у селі майстер з ремонту будь-якої техніки, саме вечеряв зі своєю сім’єю. Несподівано він закашлявся, почервонів від задухи… і впав головою в тарілку з борщем. Жінка кинулася до нього, але він був уже мертвий.
* * *
Оксана у відьомській хаті варила щось у невеликому казані. Час від часу вона заглядала до грубезної чорної книги, яка лежала перед нею, й додавала до казана різні зела.
Коли вариво було готове, вона роздяглася, відлила трохи рідини в тарілку, намастилася і, прихопивши книгу, вийшла геть.
…Хата з гуркотом завалилася і пішла під землю. Чорна яма, що утворилася на місці споруди, поволі заповнилася водою…
* * *
Підійшовши, немов підлетівши до хати чоловіка — а відтепер і своєї, — Оксана швиденько увійшла в дім і залізла до Андрія в ліжко, під ковдру. Надходив ранок. Оксана пестила і цілувала Андрія, а той, ще сонний, нічого не розуміючи, дивився на неї.
— О, який ти! Це була наша найкраща ніч! — щебетала Оксана.
— Чомусь я не пам’ятаю нічого… — розгублено мовив той.
— Ти просто забагато випив! П’яничка! Любий мій п’яничка! Золото ти моє! — усміхалася дівчина.
Андрій морщив лоба, але згадати нічого не міг…
Глава 6
Київ, 11 травня 2008 року
Приятель Олексія Трача, його тезка, підприємець Олексій Каневський сидів у кафе "Ярослава" і розглядав малюнки на стінах. Невідомий художник зобразив стародавній Київ так, як уявляв і бачив на картинах інших митців. До химерних Золотих воріт художник замість могутнього оборонного валу, високої фортечної стіни, притулив якийсь дерев’яний паркан… А на фресці-картині загального вигляду стародавнього міста, яким воно було, поглядаючи з лівого берега Дніпра — умілець зобразив кілька невідомих архітекторам і науковцям храмів.
Каневський невдоволено пхикнув і вирішив зосередитися на вивченні меню. Все одно Трач, який наполегливо просив друга прийти в цей демократичний заклад, запізнювався. Зрештою, Олексій Каневський вирішив не ризикувати і замовив звичайні деруни зі сметаною. Удатний бізнесмен і добрий інтуїтивіст, Каневський не помилився. Проста страва виявилася напрочуд смачною.
Коли він, щиро плямкаючи, доїдав другий дерун, до кафе швидким кроком увійшов Трач.
— Вибачай, що запізнився, — перепросив Трач. — Ці затори на дорогах… Жах. Час Київраду розігнати, а міського голову вислати на острів Ельба, як Наполеона…
— Привіт! — спокійно перервав промову приятеля Каневський. — Не нервуй, нам сіра речовина мозку ще знадобиться. Поясни мені — чому ми в "Ярославі"? Здається, в місті є й більш пристойні заклади…
— Просто тут, я гадаю, безпечніше говорити… — неголосно відповів Трач і одразу ж покликав офіціанта: — Володю, мені теж дерунів, будь ласка!
— Що за конспірація, старий? — спохмурнів Каневський. Водночас він намагався бути іронічним. — Невже все так серйозно? На тебе наїхали? Податкова? "Братва"?
— Ні, справа досить незвичайна, — підбираючи слова, говорив Трач, витираючи піт із лоба. — Ось послухай… І порадь, як знайти потрібну людину. В тебе ж знайомі є скрізь і всюди…
Олексій Трач розповідав, пояснював, по-акторському зображував усе, що його турбувало, все-все, що сталося з ним останнім часом. Він намагався довести другові: йому конче потрібна допомога, і допомога незвичайна.
Каневський слухав тезку уважно, але обличчя його ставало все більш похмурим. Він дивися на Трача, який нервував, плутався в поясненнях і водночас просив, вимагав, благав… Олексієві Каневському те, що він почув від приятеля, вкрай не сподобалося.
— Якби на твоєму місці був хтось інший, — тяжко сопів Каневський, — я б уже здав його ментам, чесно.
— Я розумію, — в розпачі відповів Трач. — Але ж у мене просто безвихідна ситуація!
— Це маячня якась, а не ситуація! — сердився Каневський. — Ну, не може такого бути! Просто дурний американський фільм, ось що це. Із тобою, видатним бізнесменом і мисливцем, у головній ролі.
— Проте все, розказане мною — правда, — втомлено мовив Трач. — І вихід лише один, страшний вихід. Якщо ти можеш вигадати щось краще — скажи.
— Поки що не знаю, — Каневський говорив уже більш спокійно. — Звичайно, кінці є… Можна знайти людину, так би мовити… Зрештою, на те всі ті бандюгани, "авторитети" й існують, аби ось у таких ситуаціях… Але ти розумієш, що може бути, якщо на тебе вийде ментура?