Старій ставало гірше. Вона стогнала, намагалася повернутися на рипучому ліжку. Потім почала скреготіти зубами, дико витріщати очі. Долаючи страшні судоми, баба проказала хрипким голосом:
— Оксано! Підійди ближче! Крім тебе, нема нікого… кому б я могла… Я маю передати… Легше мені буде…
— Ні! — відступила подалі перелякана Оксана.
— Підійди! — неначе шипіла стара.
А на горищі в цей час щось гупало, кахикало, рипіло…
Коли племінниця несміливо наблизилася до ліжка, стара несподівано спритно вхопила її за руку. Дівчина злякалась, хотіла вирватися, та не змогла. Рука Палажки нагадувала лещата.
І звідки взялася така сила у старої? Баба тим часом, дивлячись на племінницю безумними червоними очима, щось говорила. Слів неможливо було розібрати. Невдовзі це белькотіння перейшло в несамовите виття. Племінниця разом із бабою кричала — від жаху, щосили смикаючи руку. Проте так і не змогла вирватися.
Ураз виття урвалося. Баба затихла, померла. Шум на горищі також припинився.
Дівчина нарешті вивільнила руку і тепер, плачучи, сиділа на підлозі. Потроху заспокоївшись, Оксана звела очі, глянула на бабу і жахнулася — на ліжку лежала справжня мертва відьма — з пазурами замість нігтів, з іклами, які стирчали із заюшеного кров’ю рота.
Оксана вибігла з хати, обіперлася об дерево, її нудило. Вона не втрималася і почала тяжко й довго блювати.
Геть змучена, нарешті витерла рота і раптом голосно і злісно розсміялася, блиснувши своїми чорними очима.
Глава 3
Волинська область 2 травня 2006 року
На похорон Палажки людей зійшлося мало. Кілька старих бабів і дідів з потворними обличчями, двійко п’яничок, яким кортіло "прикластися" на поминках, та гарний юнак років двадцяти двох — двадцяти трьох.
— Нарешті Господь забрав Палажку, — гомоніли баби, дивлячись на похорон.
— Бути в пеклі старій відьмі.
— І не кажіть. І досі страшно згадувати її очі.
— Може, Маріїн малий перестане заїкуватись? Як зурочила вона його, так ото й досі…
— Дасть Бог…
— А батюшка не відспівував…
— Спаси й оборони нас…
— А що то за хлопець?
— Та новий же вчитель біології і географії. Каже: "Піду на похорон, бо хоч небіжчицю і не знав, та племінниця її, Оксана, — чудова учениця, має школу з медаллю закінчити"…
— Не знає, що то за потвора в труні лежить. А то не пішов би.
— Та молодь нині ані в Бога, ані в чорта… Тим паче — городський…
…На Палажчиній могилі поставили великого дерев’яного хреста. Але до ранку він невідомо куди зник…
Глава 4
Волинська область, місяць по тому
У сільському клубі гуляла молодь: один-єдиний нечисленний клас закінчив школу. Всі вже були трохи п’яні, веселі.
— Вітаю вас із закінченням школи! Хай вам щастить у житті! — говорив молодий учитель вчорашнім школярам. — Ну, а тепер будемо танцювати!
Учитель Андрій Георгійович танцювати любив і вмів. Танцював він залюбки з усіма випускницями — і, звичайно, з Оксаною.
— Де ви, Андрію Георгійовичу, так гарно танцювати навчилися? — кокетувала Оксана, коли вони нарешті відійшли вбік трохи відпочити.
— О! Були добрі наставниці! — усміхнувся Андрій. — Оксано, прошу, звертайся до мене просто на ім’я — Андрій. Адже школа вже позаду.
— Гаразд, — швидко погодилася Оксана.
— Що думаєш тепер робити? — пильно дивився на дівчину Андрій.
— Хочу спробувати в медичний вступити, до Києва поїду, — швидко відповіла Оксана. — Цього року, а може, наступного… Краще, мабуть, якийсь стаж перед медуніверситетом мати…
— Молодець! — підтримав її вчитель. — Звичайно, туди важко вступити, але ж у тебе медаль. Я теж хочу повернутися до батьків у Київ…
— Може, вийдемо на повітря? Тут накурили… — запропонувала Оксана.
— Ходімо!
Чудовий літній вечір оповив мальовниче село. Оксана й Андрій і самі не помітили, як дійшли до річки, розмовляючи дорогою про все на світі. Потім вони довго цілувалися і не могли натішитися губами одне одного…
Глава 5
Волинська область, 20 серпня 2006 року
Гожого дня Оксана і Андрій грали весілля. Вирішили робити його в селі, в якому вони й покохали одне одного… Батьки Андрія теж приїхали сюди з Києва. Все село співало, сміялося, вітало юне подружжя… Молоді й не дуже молоді танцювали під гучну музику, що виривалася з потужних колонок. "Карашо, всьо будет карашо!", — щосили запевняла всіх Вєрка Сердючка. Батьки Андрія — Георгій Іванович і Ніна Петрівна кривилися, слухаючи вигуки естрадної "звєзди"…
Відбувши належні ритуали, молодята відчули, що втомилися… Нарешті, пізно ввечері, всі розійшлися по домівках. Мати й тато Андрія ночували в нових родичів — батьків Оксани, але вже завтра повертатися додому, до Києва. А молоді лишилися самі в хаті, де мешкав учитель.
* * *
…Андрій поривався до Оксани, цілував її, а вона напівжартома уникала його, сміялася:
— Почекай трохи. Я хоч постіль поправлю…
— Таких дівчат, як ти, я ще не зустрічав.
— Кажи не по-книжному. Що ж там, у столиці, гірші?
— Просто не такі, — переконано мовив Андрій.
— Лягай, я за хвилинку… — мовила Оксана і вийшла з кімнати.
Андрій роздягнувся й пірнув під ковдру. Він усміхнувся, заплющив очі й почав чекати. А Оксана в передпокої дістала з великої сумки кілька пучків якогось зілля, уважно оглянула їх, вибрала три, кинула до пластикового пакета, плюнула у згорток. Потім, щоб не було видно зілля в напівпрозорому пакеті, загорнула його ще й у білу ганчірочку.
Повернулася до кімнати. Андрій закохано дивився на неї. А Оксана, усміхаючись чоловікові, прилягла на ліжко й непомітно заховала згорток під його подушку…
Юнак палко обіймав її… Але несподівано, після довгого цілунку, відкинувся на подушку і міцно заснув.
Оксана дивилася на Андрія своїми глибокими чорними очима і несамовито реготала. Потім схилилася йому до грудей, прокусила шкіру і почала смоктати кров. Андрій стогнав уві сні, проте не прокидався. Напившись, Оксана витерла рота і подалася на вулицю.
Вона йшла, поглядаючи на тоненький серпик молодого місяця… Обличчя її часом корчилося в потворних гримасах.
Дівчина прямувала до Палажчиної хатини. Дорогою вона підібрала обгорілу хворостину, відламала з одного кінця кілька обвуглених шматочків, швидко обернулася довкола себе і намалювала вуглинкою на лівій долоні якийсь знак. Після цього вже поспіхом пішла вулицею, кидаючи крихке вугілля до кожного двору, що траплявся їй дорогою.