ОДИН ДЕНЬ ХЛОПЧИКА З ВІНЧІ
У його нотатках нащадки знайдуть чудові архітектурні рішення і проекти, креслення-винаходи танка й парашута, гелікоптера й дивовижних військових машин, математичні розробки й відкриття в галузі анатомії людини, тварин та рослин. Цей чоловік винайде скафандр, підводний човен, пароплав, ласти, велосипед, планер, кулемет. Він першим запропонує встановлювати гарматні батареї на броньованих кораблях, накреслить схеми небачених ткацьких верстатів, машин для виготовлення голок, потужних підйомних кранів, оригінальних важелів і ґвинтів. У XV столітті ця людина знала про кулькову вальни цю, без якої не можна створити принципово нові машини. В житті геніального Леонардо да Вінчі не було фантастичних таємниць, як вважають зараз. Звичайно, в його біографії трапляються загадки, проте шлях да Вінчі напрочуд цікавий та насичений і без усяких "шифрів" та "кодів".
Леонардо розплющив очі. Його розбудив якийсь шум за вікном. На мить йому здалося: він у рідному селищі. Але ж ні — це Флоренція, в якій вирує життя. І гамір, що долинає до нього, — це спорудження чергового будинку. Майстри, учні й підмайстри тут встають рано. Коротка молитва, простий сніданок — і до праці. Місто росте, як ніколи. Воно стало справжньою Меккою теслів, мулярів, художників, інженерів, ремісників.
Леонардо згадав, що саме сьогодні великий майстер Андреа Верроккьо обіцяв показати своїм учням щось незвичайне. З таємничою посмішкою він натякнув про це вчора. Щодня Леонардо в майстерні — бот-тезі — видатного флорентійця дізнавався про щось цікаве, нове, несподіване. Підліток вирішив не баритися. І от він вже швидко йде до боттеги.
На вулицях міста вже вирує життя. Правильно вчинив його батько, П'єро да Вінчі, що разом із своєю дружиною Альбієрою перебрався до Флоренції. Тут орудують великими грішми, люди купують тут нові ділянки землі, зводять палаци і небачені за красою й архітектурними ідеями храми. Леонардо із утіхою думав, що він може вільно заходити до майстерень, спостерігати за роботою скульпторів, живописців, ковалів... А це дуже цікавило хлопця!
Проте іноді Леонардо огортав сум за селом, яке покинула його сім'я, за бабусею, дідом Антоніо, надто ж за дядьком Франческо. Лінькуватий мрійник і фантазер, спостережливий і дотепний, дядько відкривав хлопчикові навколишній світ. З ним було так добре! Вони гуляли берегами річки Арно, лежали на траві, розлядали в ній мурашок, що вели своє таємниче життя... А потім
вдивлялися у високе небо Тоскани, спостерігали за шуліками, які кружляли над ними. Франческо звертав увагу Леонардо на кожну рослину, кожну живу істоту й розповідав про них дивовижні історії. Вигадував їх Франческо чи, може, чув од когось — хто знає? Головне, що його слова жадібно всотував Леонардо, немов готуючись так само жадібно пізнавати світ і людину. Як побудоване крило бабки? Воно не схоже на крило голуба, але й комаха, і птах літають... Як їм це вдається? И чи може людина літати, якщо зробить крила? Своє навчання Леонардо починав зі спостережень за квіта-ми і комахами, птахами й річковими істотами.
Та й тепер, живучи у Флоренції, Леонардо цікавився живою природою. Він ходив за околиці міста, спостерігав за поведінкою звірят, збирав невеличкі гербарії. Засушені рослини він замальовував у своїх нотатниках, щоб добре запам'ятати форму їхніх окремих частин — листя, стебел, квітів — і загальний вигляд. Згодом ці спостереження стануть у нагоді Леонардо-живописцю.
Але зараз хлопчик поспішає до Верроккьо. Хай там що, а майстер таки взяв його до себе! Хіба це не диво? Леонардо подумки ще раз подякував Діві Марії, бо вона почула його молитви, не забула про його мрію стати художником. Адже, щиро кажучи, він знудився у школі міської комуни. Нехай вона була гарною, і вчителі непогані, але хотілося більшого, іншого. Добре, що це навчання після переселення до Флоренції тривало не надто довго. Батько переконував його не поспішати, адже міська влада не лише платила вчителям за навчання дітей, а й надавала гроші для оренди шкільного будинку. А які гарні підручники були в школі! Крім античних авторів, там була книга "Мілліоне" славетного Марко Поло, книжки про торгівлю в рідному місті й далеких краях, про звичаї в інших країнах. У тогочасній Флоренції була мода на читання. І дорослі, й підлітки читали твори Данте, Бокаччо, Петрарки... Поважні купці збирали величезні бібліотеки. А вивчення англійської, французької, німецької мов? Запальний П'єро да Вінчі доводив, що в школі воно негірше, ніж у Флорентійському університеті, заснованному 1321 року!
Справді, в школі Леонардо вивчав і латинську мову, і граматику, й музику, грав на флейті й на лірі. Останній інструмент хлопчик опанував чудово і до того ж, за відгуками багатьох сучасників, "божественно співав імпровізації". Як писав художник і письменник Джорджо Вазарі у своїх славнозвісних "Життєписах найбільш знаменитих живописців, скульпторів і архітекторів": "В математиці він за кілька місяців досяг таких успіхів.
що сперечався з учителем, часто ставлячи того в безвихідь". Але що вдієш? Найдужче захопили хлопчика малювання та ліплення.
Леонардо йшов до майстерні Верроккьо й міркував про те, як обернулося б його життя, якби одного дня батько не побачив його малюнків? П'єро да Вінчі вперше був вражений своїм дитям: начерки здалися йому дуже вправними. Того вирішального дня П'єро й одніс ті малюнки своєму доброму знайомому, одному із найвідоміших у Флоренції майстрів, скульптору, художнику, ювеліру й музиканту Андpea ді Чьоне, що уславився під іменем Верроккьо. Батько да Вінчі просив майстра сказати, чи й справді в його сина є художній талант? Чи, може, варто йому стати просто нотаріусом — адже мало не всі чоловіки з роду да Вінчі були нотаріусами!
Та сталося диво. Верроккьо був у захваті від малюнків хлопчика. Він попросив батька негайно привести Леонардо до його майстерні. Майстер погодився взяти малого в учні! Приголомшеному П'єро майстер Верроккьо пообіцяв зробити із сина видатного живописця.
Така новина трохи розвіяла тугу П'єро і Леонардо за Альбієрою Амадорі, яка померла такою молодою! І нехай вона для Леонардо була мачухою, та любила його по-справжньому. Леонардо згадав, що люди з селища Вінчі подейкували про якусь Катерину, називали її справжньою матір'ю сина П'єро... Хлопець навіть трохи пам'ятав дивну жінку, що іноді пильно дивилася на нього, коли вони зустрічалися на вуличках селища. То невже це правда? І чому його тато завжди відмовчувався, коли дід чи баба роздратовано згадували про такі плітки?