У XIX століття панівна верства України входить як майже поголовно зрусифікована, ультралояльна, про-вінціальна галузь імперської панівної верстви експлуататорів.
Слабенькі українофільські нуртування, виявлені в споминах про втрачену монополію на гноблення народу (тепер треба ділити її з російською, польською та іншими панівними верствами), в нешкідливих культурницьких та етнографічних зацікавленнях, дещо яскравішають, в міру того, як, незалежно від волі цієї верстви, починає будитись національна і громадська свідомість народу. Під натиском просвітительських ідей, згодом — романтизму, а головно під натиском економічних процесів доби і народу, це наше панство заворушилось, дарма що свої українофільські, літературні заняття вважало лиш дозвіллям — "для одной лишь забавы себе, для веселого чтения с женой" (Г. Квітка-Основ'яненко).
Епігони автономістів козацької старшини кінця XVIII ст., ані в гадці не мали зміняти свою монар-хістично-вірнопіддану ідеологію. Бо й навіщо? Чого ще треба було, казав А. Метлинський, коли "є у нас Віра, Цар і Мова..." Вони хотіли лиш "цареві служити, славоньки собі шукати"...
А проте, з часом структурально збагачена допливом прогресивніших сил з інших прошарків, українська провідна верства шевченківської доби починає розуміти, що і їй треба включитись у процес національного відродження, очевидно, щоб у ньому захопити провід. Але було їй "і страшно І боязко заглядати в життя народу", як казав М. Костомаров. Безперечно, всі ці Рєпніни, Тарновські, Лукашевичі, Куліші, Закрев-ські по своєму "любили" Україну. Але від "любові" і сантименту за всі блага, які давала їм "Церера, млеком і медом текуча", до співдії та ще й боротьби поспіль з народом за його право до життя, було ще далеко.
Можна було як Куліш, хизуватися максималістичними, націоналістичними гаслами, можна було навіть підіймати тости за "українську республіку"!,. Але ж всі ці "романтики" знають, що коли, (як жахався Олекса Стороженко, землевласник і царський вірний слуга), "пропаганда проникнет в нижний слой народа, то его самоотверженность станет ужасающей самую природу". .. Примара революції трудящих, та ще й на тлі заграв всеевропейської "весни народів", страшна в однаковій мірі для самодержавства як і для української панівної верстви. Чи ж треба дивуватись, що воно, як і завжди, після легенької хвилі "безрассудных мечтаний", іде в Каноссу, відпекується від всякого радикалізму (особливо — Шевченкового), а навіть поспішає ствердити "ничтожество души народа" (М. Костомаров), відкидає "бредовые мысли юношеских лет" (Ю. Андрузький), запевняє, що "никто из нас не думает об отторжении Южной Руси от связи с остальной Россией" (М. Костомаров), запевняє, що "я смотрю на дела наших губерний с точки общих интересов страны выше всяких мелких соображений..." (В. Кочубей), вважає українські національно-політичні стрем-ління та й Украшу взагалі "проблематичними", (П. Куліш) "пустой мечтой, суетной, ни к чему не ведущей формулировкой"... Згодом, ця налякана провідна верства заперечуватиме не лише "всякие мечтания о сепаратизме", але відмежується "від політики взагалі" (В. Антонович і тов. в "Декларації", 1862). Ще нікчемнішою виявить себе "провідна" верства в Західній Україні, рішуче ставши в 1848 р. в авангарді контрреволюції, завдаючи собі чимало зусиль, щоб українське відродження підобгати під свою керму та спрямувати його на служіння Габсбургам.
Полохливість, половинчастість, крутійство, опортунізм визначатимуть становище всеукраїнської панівної верстви на тлі поступу національного відродження, яке від романтичних імпондерабілій і бунтарських спалахів переходить на позиції науково обгрунтованого політичного руху з радикальним спрямуванням. Земля під панівною верствою двигтить. Не вистачає вже бути "хлопоманом" і "козакофілом", "любити" маріонеткову Україну. Не вистачає і куце просвітительство, культурництво з панської ласки, а з другого боку — не можна дозволити, щоб українська "идея сепаратизма, — як стверджує згодом царський чиновник Шебеко, — послужила основой для революционного движения". Атжсж це лише "мрії і злочинні заміри кількох шаленців", як доповідав міністр Уваров Миколи І. Атжеж "Малоросія — верна престолу, непоколебима в вере, — додавав він у цьому ж листі, — ни высшее сословие ни туземное духовенство не имеют ничего общего с безумием единиц"... Отже треба, щоб, — як характеризував ідеологію української панівної верстви Михайло Драгоманов, — "властива українська думка залишилась консервативною, більш-меньш чужою західноєвропейському демократизмові і лібералізмові. .. щоб не набула ваги справжнього революційного напрямку"..,
Таким чином, українська "еліта" XIX ст. опинилась між Сціллою і Харібдою: визвольним рухом українського народу, що був часткою революційно-демократичного руху доби і своєю соціально-економічною природою, яка наказувала їй і "служити (!!) справі всенького народу" і зберегти свою "невинність" супроти "власть имущих". Дарма що свій власний народ "еліта" вважає "без пуття і честі", явищем "проблематичним" і "без майбутнього", їй треба зачаклувати його революційний радикалізм, відвернути його увагу від соціальних проблем, щоб ділити свої блага з близькими їй класово, не-українськими "елітами" на Україні.
Так фабрикується "елітарний" варіант "визвольної" Ідеології, "державно-національний ідеал" української реакції. На етапах маневрувань, лицемірної казуїстики, опортунізму. Від козакофільства до хлопоманства, від українофільства до народовецтва, від народницького лібералізму до шовінізму, від Куліша до Кониського, від Лавровського до Барвінського, від Огоновського до Грушевського, від Білозерського до Міхновського, від "Громад" 60-их рр., до "Тарасівців" 90-их рр., від "Молодої України" 40-их рр., до РУП, ТУП, УСДРП початку XX ст, 3 різними варіантами, за лелітками начебто-максимальних, начебто-національних гасел, за міфом "національно-державного ідеалу", постійно виглядає справжнє обличчя "батьків народу". Ішлося їм про нейтралізацію соціальної проблеми, про відірвання українського визвольного руху від спільного руху революційної демократії і соціалізму, про легалізацію "українського національства" в рамах клерикалізму, консерватизму і лоялізму. Не дивно, що навіть в очах царського чиновника (київського цензора) такий рух — "сам по себе совершенно бессодержательный"...