Речник народніх мас ХУІ-ХУІ ст., Іван Вишенський не добачує у владущих шарах ні іскри ідеалізму. їх призначення: "у златоглавих подушках родитися, з їх сладколюбивим черевом, трапезами сереброполумис-ними... жерти піт і працю своїх підданих... їх обна-жати, томити, трудити і мучити, зимою і літом гнати, лупити, волочити, сили і працю ссати...".
В. Липинський патетично займався реабілітацією-попольщеної української шляхти, що з неї чимало, під час визвольної війни 1648 р., увійшло в число козацької знаті, мовляв, відгукнувшись на голос вітчизни і крові. Але, що з того? Чи справді був це "гурт окремого духа, героїчної вдачі, людей честі"? На другий день після перемоги, коли народні маси зламали нарешті польсько-шляхетський феодалізм на Україні, ці пово-ротці на лоно вітчизни, разом з рештою козацької верхівки, зрадили ідеали революції і повели народ у ярмо власного феодалізму. Який державнотворчий слід залишили по собі Немиричі, Виговські, Тетері-Моржков-ські і інші представники цього реукраїнізованого панства? Півтора століття після смерті Хмельницького і аж до остаточного злиття козацької старшини з імперським дворянством, це, по суті, так як і в ХУ-ХУІ ст., ганебна сторінка національного капітулянства "провідної" верстви. "Національно-державницькі ідеали" нашої "еліти" XVII-XVIII ст. визначує, кінець кінців, її соціальна натура. Правда, інколи вона вміє її маскувати. Ця наша владуща верства говорить про "оборону матки-милої вітчизни", про "безпристрастноє к отечеству по ревно ваніє", про "великість малоросійської нації", про потребу "свободи і життя лучшого"... Звичайно, не забуває вона завжди при цьому підкреслити, що тільки "лучщіє люди" (в противагу до "людей под-лих"), тільки "люди благородной кості", "сини отечества із стану рицарського і шляхетського" можуть бути "єдиним заступом і потіхою народу росского".
Але, до чого здалися ті красиві слова? Навіть автор "Історії Руоів", один із тієї ж верстви владущих, з гіркістю стверджував, що всі ці "ревнителі отечества і свободи", на ділі, прагнуть лише "на счет нації сделаться хорошими володільцями і оставили сію націю ожидать обітованія отча свише", щось на зразок нинішніх "ідеологів", які заспокоюють свої зневірені "когорти" надією на "тверду руку невсипущого провидіння". Сумлінні історіографи, позбавлені комплексів кон'юнктуризма і ідеал із ато рства, як Лазаревський, Мякотин, Слабченко, Возняк І ін., нещадно демаскують "патріотизм", "опозиційність", чи, як це не вагаються називати фальсифікатори, — "державництво" українського панства ХУІІ-ХУІІІ ст. Його "ідеали", в світі об'єктивної історіографії, це лише жага до особистого блага, коштом суцільного покріпачення народних мас. Не про "милую Україну матку" їм ішлося, а про "обиклоє послушенство подданих", про те, щоб "всіми дворами і людьми і двори і села владіти і доходи впредь мати", "быти волни в своїх подданих і как хотя ними урежати і обладати..."
Українська реакція має рацію, коли нині гл ори фікус цих своїх "прадідів великих" за те, що вони "вміли командувати, бути домптерами", "меньшістю сильних". Очевидно! "Батогами і залізом", дибами і шибеницями вміли вони "грубую чернь не допускати до своєволія", "крепкими руками держать", "маєтку своего пильновать, чтоб ущерб який оно му не стал", "послушенства подданих требовати", "что хотя с ними чинити"...
Але, хто з них, цих "людей окремого духа", будь-чим прислужився вітчизні? Які результати їхньої політичної діяльності? Яка участь їх в національній культурі? Адже ж цих усіх діячів XVII-XVIII ст., яких глорі-фікували сучасні панегіристи, а нині ідеалізують безвідповідальні "корифеї державницької історичної школи", не можна прирівняти до ніодного державного мужа, полководця, мислителя, національного героя, що їх дала тогочасна панівна верства інших народів, навіть беручи до уваги питоменні риси її соціальної природи. Де українські Кольбер, Тюрень, Струензе, Помбаль, Татіщев, Пітт, Костюшко, ВашІнгтон, Мірабо, Раді-щев?..
Ще Іван Ви шевський з геніальною прозорливістю стверджував: "на панів же ваших руського роду не надійтеся, в них ність спасен ія". Для українського народу це панство, за три століття, було інколи стократ гіршим гнобителем ніж Іноземні феодали.
Рівняти тих "прадідів великих" до "людей окремої вищої духом породи", героїзувати їх як "носіїв нашої національно-державної традиції" може тільки невіглас, який підмінює правду історії її безсоромною фальси фі кацією.
Ідеологія української панівної верстви форму ва-валася не в одному дні. Вона, ясна річ, в'язалася з конкретною історичною обстановкою, з загальним процесом економічно-суспільної формації на Україні. Залежно від кожночасного укладу продукційних відносин переміщувалася і вага того чи іншого прошарку панівної верстви, мінялась його "ідеологія" для вжитку (духовного оволодіння масами) і його власна ідеологія.
Українське великопанство і церковна ієрархія XVI ст., маючи на увазі свої станово-класові інтереси, обґрунтовували свою "ідеологію" на базі польського великодержавництва, Інтеграції України і її матеріальної та духовної культури з польським, католицько-абсолютисти чним чи олігархічним Заходом. Програма інтеграції логічно завершувалася прискореною денаціоналізацією. Супроти національно-культурного відродження України, яке виносили на своїх мужніх плечах "чинбарі, сідельники, шевці" тобто народні низи, ця "порода лицарів духа" стоїть на яскраво ворожих позиціях.
Ідеологія "реукраїнізованої" шляхти та козацької старшини після 1648 року диференціюється, залежно від кожночасних орієнтацій (полонофільської, туркофільської, шведофільської...), диктованих звичайно, не національними, патріотичними міркуваннями, а виключно мотивами збереження монополістичного класового панування. Це — ідеологія допоміжного загону колоніалізму шляхетської Польщі, царсько-дворянської Росії, султанської Туреччини, Габсбургів, Ваз, знаряддя "східної місії" єзуїтизму, секретної дипломатії різних європейських дворів. Згодом, ця наша панівна верства, самозрозуміла .завжди байдужа до проблеми національного відродження, не вважатиме навіть потрібним зберігати свою класову культуру, національну за кольоритом і включиться в лави ретельних виконавців русифікаторської політики царизму.