І дарма що економічно-суспільні формації, протягом історії, докорінно зміняються, незмінними залишаються закони, тенденції і методи, якими послуговуються верстви гнобителів і експлуататорів народу, на те, щоб затримати поступ і запевнити собі панування.
Ось, напр., дещо про "абсолютну", "надісторичну", "правду прадідів великих", яка має всі ознаки релятивності. Володарям нашого сивого середньовіччя, "мужам большим і нарочитим" нашої панівної верстви либонь не бракувало ні "духа раси завойовників", ні "вміння командувати", а також медоточивих фраз на тему "національної містики", звичайно, в перекладі на термінологію нинішніх ідеологів націоналізму. Проте Ізяславові Ярославичу це все не перешкодило відмовитись від озброєння патріотичних киян для відсічі половецького вторгнення, привести в Київ польське військо і жорстоко розправитись з повсталими народ-німи масами. Спекулянт і лихвар Свято полк Ізяславич, на своє щастя, не дожив до вибуху гніву безсоромно ним пригнічуваної і грабованої misera plebs. Зате Володимир Мономах, цей "братолюбець і добрий страда-лець за руськую землю", як його називає літопис, не вагаючись, поголовно вирізав опозиційне населення Мінська і Володимира на Волині, не залишаючи "ні челядини ні скотини". Данило Галицький, приборкуючи волинські городи, "сидящіе за татари" (тобто повсталі проти феодалізму), узяв штурмом Звягель, спалив його до тла, а горстку недорізаних мешканців віддав у неволю. Практика такої ж "державнотворчостІ" не чужа і пізнішим часам. її реалізував, наприклад, Іван Брюховецький, демагог і макіавеліст, що розпинався "за матку милую — отчизну". Безуспішно поборюючи революційну народну стихію, він умовляв Москву інтервеніювати на Україні: міста, — дораджував він, — які будуть "взяті государевими ратными людьми, надобно выжечь и высечь и всячески разорить, а также села около них, чтобы и впредь в сих городах и селах жителей не было..." Гетьмани Многогрішний, Самойлович, Мазепа і ін. придушували антифеодальні повстання на Україні, 1670-71, 1682, 1687, 1690, 1693-96, 1702-03, 1707-08 pp. Особливою жорстокістю визначався гетьман І. Мазепа, що пацифікуючи земляків, які "добром на старшину не жичили", з допомогою власних охочекомонних та московських "ратных людей", стинав, вішав, перебивав руки і ноги. Чим не ідеал "войовника, якому не доступні ні жалості ні м'якості", представника "суворого, ієрархічного ладу", що, мабуть в ім'я "єдності в крові і духові", приводить на рідну землю інтервентів, вигублює своїх єдинокровних братів вогнем та мечем?
"Правда прадідів великих" або, точніше висловлюючись, "правда" панівної верстви в віках нашої історії як і "правда" наших сучасників-ідеологів "модерного українства" — облудний міф. Ціль його — не патріотичні заходи до здійснення свободи вітчизни і запевнення їй всебічного розвитку в суверенному бутті, а панування і влада над народом. Цей народ, в очах вчорашніх і нинішніх "державотворців", за термінологією чільного національного "історіософа" — Д. Донцова, був завжди лише "колективом гелотів", "чередою", "отарою", "громадою плебеїв, сліпих рабів, півскотів", "голотою", "свинопасами" і т. п. Це і є справжній зміст "всеохопної філософії націоналізму", це І є справжній зміст "національно-державного ідеалу" української реакції.
В основі "державницької доктрини" української реакції лежить концепція "державнотворчої місії", яку здійснятиме "творча меньшість" на тлі "нетворчої більшості" — народу. В. Липинський мріє про "кращих з кращих", які будуть основниками "трудової монархії" на Україні. До цих "кращих з кращих" він, ще в 1909 р., зачисляв і польських поміщиків на Україні. Д. Донцов безугавно патякатиме про "когорту", "еліту", "орден", "провідну верству", що складатиметься з селекції людей типу "домптерів" (приборкувачів диких звірів — н. пр.), "нордійських вікінгів". Навіть ліберал і прагматист І. Лисяк-Рудницький зітхає за зразками "англосаксонської раси, що вміла виплекати тип політика, жадібного влади".
Але ця концепція "елітаризму", живцем узята з криниць мудрості різного іноземного мрякобісся, в практичному пристосуванні, вимагала хоч деяких національних ознак. Отож "елітаризм" треба було підперти "традиціоналізмом" тобто обгрунтувати "відділення від отари" та "об'єднання людей спільного духа", як каже Донцов, "державнотворчими традиціями власної провідної верстви в минулому".
Українська реакція з достатнім цинізмом виявила, таким чином, не лише свою класову істоту, але і невигадливість. Вона бо в'яскравила свій родовід саме з тих сил, що в минулому нашої батьківщини були не лише типовим втіленням паразитизму, але і в політичному відношенні завжди займали позиції опортунізму, ренегатства і зрадництва.
Не хочемо сказати, що ця наша "провідна" чи вірніше — панівна верства була якимсь особливим феноменом. У добі феодалізму, та й пізніше, ця верства була не гірша і не краща від таких же верств в інших країнах. Але особливе становище України, задля її природних ресурсів завжди приреченої на колоніальні зазіхання, деякі джерела її духовної культури (нпр., Візантія, в добі її присмерку, гірші зразки окци-дентальної культури), все це лиш поглиблювало за-садничу порочність владущих шарів, прискорювало їх розклад, далеко ще перед тим як довершилось закономірне вичерпання їх творчих можливостей.
Таке явище, наприклад, характерне для української панівної верстви ХУІ-ХУН ст. її роль в культурно-національному відродженні майже ніяка. "Де дорогоцінні камені корони моєї, — жаліється М. Смотрицький в своєму "Треносі", — роди князів Сангушків, Слуць-ких, Збаразьких, Вишневецьких?.. Всі на захід укло-нишася, зосталися тільки худі і не славні" (1610). Всіх владущих визначає цілковита байдужість до страждань підневольного народу, ідейна порожнеча, гедонізм, меркантілізм. Свою національну (чи конфесійну) зраду ці "руські пани" не здатні обгрунтувати ідеологічно. Люблинська унія (1569) тобто зречення давніших, принаймні автономістичних позицій, чітко пояснюється виключно економічними інтересами. Егоїзм (м. ін., бажання визволитись з-під громадської контролі) веде вищу церковну ієрархію до Берестейської унії (1596).