Ідеологи української реакції наших днів відмежовуються від XIX ст., засуджуючи його як "провансальське", "просвітянське" чи "хуторянське". Правда, вони нічого спільного не мають з XIX століттям Олійни-чука, Карме люка, братів Горбачевських, Шевченка, Драгоманова, Франка. їм не нав'язати своїх традицій ні до революційного "Товариства Об'єднаних Слов'ян" з 1825 року, ні до Кирило-Мефодієвського братства (радикального його крила, на чолі із Т. Шевченком), ні з героїчною боротьбою народних мас, під час "Козаччини" 1855 р., ні з жертвенним подвигом "Народної волі"...
Натомість усе спільне у них з тими діячами української "провідної" верстви, яка, як Куліш, вважала український народ "народом без пуття і честі", історію України — "бодяччям серед дикого степу", яка визволення українського народу вважала "теоретическими мечтаниями", яка, як галицькі народовці зрікалась, задля крихт з габсбурзького стола, в 1871 році, навіть єдності з братами за Збручем...
Це традиція опортунізму, капітулянства і національного зрадництва.
Творцем української історії є народні маси. Чому якраз вони? Та просто тому, що ці маси були і є безпосереднім продуцентом матеріальних благ і від них лише залежить розвиток продукційних відносин, які, з черги, впливають і на розвиток суспільних взаємин. З тією хвилиною, коли українська ідея визволення стала матеріальною силою тобто втілилась в дії народних мас, увесь позитивний розвиток політичних та суспільних ідей України, як і її національної культури, завдячується народові. Без ініціативи і участі народних мас не можна помислити великих подій і перетворень нашої історії. Без зв'язку з народом, з його глибинною правдою, не можна уявити собі появи і діяльності кращих його синів — Вишснського, Хмельницького, Сковороди, Шевченка, Франка...
"Все те краще, що ми робимо, є справою народною", зауважив колись А. Чехов. І з другого боку, О. Ю. Федькович недаремно називав творчість П. Кулі-ша "красно убраним мертвецем, що в нім вже не б'є серце", бо Куліш, за правильною оцінкою І. Франка, "жив у царстві своїх мрій, відділений від життя І інтересів свого рідного народу".
Не відкидаючи ажніяк тих загальних цінно щів, які внесли до української національної культури, матеріальної і духовної, представники панівної верстви України, в різні доби її становлення, все ж творчість народних мас привертає нашу увагу в першу чергу. Бо ці маси, зокрема на Україні, були найбільш пригнічені, а через те — безкорисливо і чесно спрагнені революційних перемін в дусі тих суспільно-політичних ідей, які в своїй Істоті, є позитивні і прогресивні.
Ідея національного визволення в'язалась у масах нашого народу завжди з уявленням абсолютної соціальної правди, з універсальними, гуманістичними її засновками, з образом кращої людини і кращого суспільства.
Антифеодальні рухи нашого середньовіччя, селянсько-козацькі війни ХУІ-ХУШ ст., визвольна війна 1648 р., немислимі без філософських первнів, що, хоч інколи і в упрощеній формі, перекликались з революційними ідеями сучасності, навіть з ученнями світових критиків класового суспільства, мрійників про "життя за законами природи", "справедливе управління", "єднання народів" — Т. Мора, Т. Кампанелли, Ж. Месльє.
Проблема національної свободи була у нас не абстрактною "волею", а, як стверджує О. Єфименко, ще в XVI ст. означала "здійснення ідеального стану в соціальному значенні тобто свободу особисту, свободу труду, свободу володіння землею".
Якщо ж ми заперечимо це соціальне підґрунтя нашого національного відродження і визволення, то ми опинимось перед історією як хаосом, де змагаються між собою темні, "містичні сили", де все залежне від "долі", "руки провидіння" чи врешті — від "вибраних одиниць", або, як казав Карляйль, від "біографії героїв". На такому тлі, цілком природно, герцювали у нас речники всяких героїстичних "ідеологій", що намагалися тлумачити закономірність нашого історичного розвитку як нації від випадку до випадку і до своєї вподоби: "творчим насильством нордійських завойовників", "духом комбативності", дією якогось особливого "психічного типа". А коли таких "психічних типів" і "одиниць іншої породи, з іншої глини зроблених" немає, то нема, виходить і українського народу; його історію становлять темні плями, а джерела культури — висихають. Та й самий народ, коли він навіть і існує, за поглядом націоналістичних "істо-ріософів", не може бути творцем історії і культури,, бо це лише "аморфна маса", "громада півскотів"г "отара"... Не треба мабуть пояснювати, в чиїх інтересах така примітивізація нашого історичного образу.
А хто ж, спитаємо, будував величаві пам'ятники нашої архітектури, як Софію в Києві, Спаський чи Успенський собори в Чернігові? Хто складав продовж віків монументальні скарби нашої усної творчості, пісенної, музичної? Чиї етичні, моральні і звичаєві норми склалися на наше праводавство, від "Руської правди" до "Прав, по яким судиться український народ"? Хто злеліяв незрівнянну, барвисту і звучну українську мову в усьому багатстві ЇЇ діалектів? Чиї безіменні руки — невольницькі І кріпацькі, залишили нам чудесні зразки народного мистецтва? Чиєю ж врешті духовною снагою, чиїм героїзмом, чиєю безмежною посвятою і подвигом домоглися ми того, що наша батьківщина, від світанку своєї історії приречена на постійні зазіхання хижаків, тривала і творила для всього людства непроминальні вартості?
Все це заслуга народу, цього скромного і мудрого продуцента матеріальних благ, воїна, плугатаря, митця, поета. Ідеали миролюбства, людяності, братерства, справедливості були йому завжди притаманні. Гасло "в своїй хаті своя правда і сила і воля" — це не доктрина шовінізму і соліпсизму, а основа для розгорненого універсального ідеалу: нової громади — сім'ї для всіх трудящих, всіх знедолених, всіх пригнічених. Правильно формулував це М. Драгоманов: ".. .думка космополітизму і людяності зовсім не суперечить з національною думкою, є її дальшим развиненням. Саме поняття людства витворюється шляхом абстраговання ліпших прикмет індивідуальностей, корпорацій, націй, чому і поступ цього ідеалу не вимагає стирання всякої різноманітності людства, а навпаки жадає їх постійного розвитку" ("Історична Польща і великоруська демократія").