Венера в хутрі

Сторінка 6 з 35

Леопольд фон Захер-Мазох

Доки вона говорила з шельмуватим блиском в очах, я, сам не відаючи навіщо, вхопив її долоні, однак, як справжній дилетант, одразу ж квапливо відсмикнув руки.

— Я захоплююся Вашою щирістю, — промимрив я. — І не лише нею...

Знову оте трикляте дилетантство гамівною мотузкою перетиснуло мені горло.

— То що Ви хотіли сказати?

— Що я хотів сказати? О, так... Я хотів сказати... даруйте, шановна пані... я Вас урвав на півслові...

— Як це?

Запала довга мовчанка. Напевно, вона саме виголошує довгий монолог, який моєю мовою перекладається єдиним словом: "Осел!"

— Даруйте, шановна пані, — нарешті озвався я. — Як Ви дійшли до такого... такого світогляду?

—Дуже просто. Мій батько був мудрим чоловіком. Я з колиски зростала серед античних скульптур, десятирічною читала Жіля Блаза, як виповнилося дванадцять — Пуссель. Доки інші діти захоплювалися Хлопчиком-Мізинчиком, Синьою Бородою, Попелюшкою, моїми друзями стали Венера й Аполлон, Геркулес і Лао-коон. Мій чоловік був людиною веселої, сонячної вдачі; навіть невиліковна хвороба, яка спіткала його майже відразу після нашого одруження, не могла надовго затьмарити його чола. Ще останньої ночі перед смертю він взяв мене до себе в ліжко і жарто-

ма запитав, як це часто бувало впродовж багатьох місяців, доки він, умираючи, сидів у своєму кріслі на коліщатах: "То що, чи коло тебе вже хтось упадає?" Я зашарілася від сорому. "Не обманюй мене, — додав він одного разу, — бо обман, як на мене, річ огидна. Однак знайди собі красеня, а ще ліпше кількох. Ти чарівна жінка, та все ще майже дитя. Діти повинні бавитись..."

Напевно, немає потреби казати Вам, що, доки він був при житті, я не мала залицяльників. Проте досить! Він виховав з мене жінку, якою я є, — грекинею.

— Богинею, — мовив я. Вона усміхнулася.

— Якою богинею?

— Венерою.

Вона погрозила мені пальчиком і насупила брови.

—Та не просто Венерою, а "Венерою в хутрі",—сказала вона. — Постривайте, я маю розкішне величезне хутро, яким Вас можна огорнути з голови до п'ят. Я упіймаю Вас тим хутром, наче неводом.

— Гадаєте, — заквапився я, бо мені спала, хоч проста і банальна, та, як на мене, дуже влучна думка. — Гадаєте, Ваші ідеї про те, що Венері в усій її неприкритій красі дозволено безкарно тинятися світом залізниць і телеграфів, можна втілити в наш час?

— Навряд, чи в неприкритій, зате загорненій у хутро... — засміялася Ванда. — Показати Вам моє?

— А тоді...

— Що — тоді?

— Вродливі, вільні, веселі та щасливі люди, якими були греки, можливі тільки тоді, коли вони володіють рабами, які залагоджують для них усі приземлені справи щоденного побуту, та насамперед працюють на них.

— Звісно, — неохоче погодилася вона. — Богиня з Олімпу, така, як я, потребує цілої армії рабів. Отож стережіться мене!

— Чому?

Я сам злякався своєї відваги, з якою у мене вихопилося оте "чому". Вона ж, навпаки, анітрохи не злякалася, тільки ледь розтулила уста, з-поміж яких прозирнули маленькі білі зубки, і безтурботно повела далі, так ніби йшлося про щось геть не варте уваги:

— Хочете бути моїм рабом?

— У коханні не буває рівноправної присутності, — з урочистою серйозністю відповів я. — Та якщо вже я поставлений перед вибором володіти чи підкорятися, мені набагато любіше стати рабом прекрасної жінки. Але де знайти жінку, яка б не здобувала свого верховенства дрібничковими чварами, а вміла спокійно та самовпевнено, ба, навіть суворо, панувати?

— Це, зрештою, не так і важко.

— Гадаєте...

— Я, скажімо, — вона засміялася, відхилившись назад, — маю талант до деспотизму. Таке важливе для цього хутро маю також. Однак цієї ночі я нагнала на Вас чималого страху.

— Ваша правда...

— То що тепер скажете?

— Тепер... тепер я по-справжньому боюся Вас!

* * *

Ми щодня разом, я і... Венера. Ми удвох цілісінькі дні: снідаємо в моїй обплетеній каприфолієм альтанці та п'ємо чай у маленькій вітальні, я маю нагоду розгорнути перед нею свої прескромні, зовсім крихітні таланти. Навіщо було гризти камені різних наук, пробувати сили в усіх видах мистецтва, щоб потім не спромогтися вразити маленьку гарненьку жіночку...

Щоправда, ця жінка зовсім не маленька і неймовірно подобається мені. Сьогодні я рисував її і щойно тоді виразно відчув, як мало наші сучасні жіночі туалети пасують Ьщ голівці-камеї. її обличчя має небагато римських, зате більше грецьких рис. Мені кортить намалювати її то в образі Психеї, то Астарти, залежно від виразу її очей, мрійливо-одухотвореного чи напівзнеможено-го, який водночас обпікає розморено-солодкою жагою. Та вона бажає, щоб це був таки її портрет.

Що ж, я одягну її у хутро.

Ах! Як міг я сумніватися! Кому ж іще можуть належати княжі хутра, як не їй?

* * *

Учора ввечері я був у неї в гостях і читав їй "Римські елегії". Потім відклав книжку і почав розповідати щось своє. Вона була, здавалось, задоволена, ба, більше, немов прикипіла поглядом до моїх уст, її перса схвильовано здіймалися.

Чи, може, мені лише привиділося?

Дощ меланхолійно тарабанив у віконні шибки, вогонь по-зимовому затишно тріскотів у коминку, я відчув себе, немов удома, забув на мить про свою статечну стриманість перед нею і поцілував їй руку — вона дозволила її поцілувати.

Потім я сидів біля її ніг і декламував складеного для неї невеличкого вірша:

ВЕНЕРА в ХУТРІ

Постав ніжку на свого раба, Міфічна жінко диявольської вроди, Що простягнулась мармуровим тілом У прохолоді мирти та агав.

Але... годі! Цього разу я справді зумів піти далі від першої строфи. Однак того вечора вона звеліла мені віддати їй вірша, а я не залишив собі копії, тож сьогодні, виписуючи кавалки зі свого щоденника, зміг відновити з пам'яті лише першу строфу.

У мене дивне відчуття. Не думаю, що закохався у Ванду, принаймні під час нашої першої зустрічі я не зазнав характерного блискавичного спалаху пристрасті. Зате відчуваю, як її незвичайна, справді божественна краса поступово затягує відьомський зашморг на моїй шиї. Те, що зринає у мені, немає також нічого спільного із зародженням ніжних почуттів. Це фізичне упокорення, повільне, але невблаганне.

Щодень я страждаю більше, а вона... лише усміхається.

* * *

Сьогодні, без жодного на те приводу, вона мені раптом сказала: