МІСЯЧНА НІЧ
Була ясна й тепла серпнева ніч. Я з рушницею на плечі сходив з гір. Мій великий чорний англійський лабрадор, висолопивши язика, втомлено плівся позаду. Ми збилися з дороги. Я раз у раз зупинявся і завмирав, роззирався навкруги, намагаючись зорієнтуватися на місцевості. Мій пес також щоразу сідав на землю і запитливо дивився на мене.
Перед нами стелилися пологі лісисті пагорби. Над синьо-чорними деревами світив повний багряний місяць, немов підпалюючи яскравим полум'ям темне небо. Зі сходу на схід спокійно і розлого струменів зоряний потік, над самісіньким північним нет бокраєм завис Великий Віз. Поміж стовбурами верб неподалік, з поверхні невеликого болітця, здіймався легкий, прозорий серпанок, тремтів у матово-зеленкуватому присмерку; в очереті стогнав птах-бугай. Що далі ми йшли, то більше світлів навколишній ландшафт. Частокіл обабіч похмурого лісу поволі розступався, рівнина перед нами котила хвилі різнотрав'я — зелене мерехтливе море, посеред якого в оточенні струнких тополь наче плив під повними вітрилами білий панський маєток. Час до часу налітав ніжний легіт, шурхотів у травах та листі й приносив на своїх крилах дивовижні звуки. Коли я підійшов ближче до садиби, дивні звуки набрали сили — то бриніла печальна мелодія. Вправна рука грала на доброму фортепіано "Місячну сонату" Бетговена. Мені здавалося, ніби зранена людська душа ронила сльози на клавіші. Розпучливий дисонанс — й інструмент змовк. Від маленького самотнього маєтку, навколо якого тужно шелестіли тополі, мене заледве відділяла сотня кроків. Сумно бряжчав ланцюгом прип'ятий пес; далекий струмок жалібно жебонів крізь ніч.
На парадних сходах з'явилася постать, оперлася руками на поруччя і глянула вниз. То була висока, струнка жінка. її бліде обличчя світилося у місячному сяйві, наче фосфор, темне волосся, зібране пишним пучком, спадало на білі плечі. Вона почула мої кроки, випросталася і, коли я підійшов упритул до сходів, уп'ялася у мене поглядом своїх великих темних і вологих очей. Я розповів, що заблукав, і попросився на ніч.
— Чим хата багата, — мовила вона глибоким, м'яким голосом. — Не часто трапляється нам нагода приймати гостей. Заходьте до господи!
Я піднявся трухлявими дерев'яними сходами, потиснув простягнену м'яку й тремтливу руку господині, а тоді услід за нею переступив поріг будинку.
Ми увійшли до великої прямокутної кімната з вибіленими стінами, усе облаштування якої складалося зі старого картярського столика та п'ятьох дерев'яних стільців. Столикові бракувало однієї ніжки, тож його підперли старим стільцем, на якого наклали цегли, щоб не хиталася стільниця. За столиком сиділо четверо чоловіків і грали в карти. Дідич — невисокий чоловік з плескатим обличчям, наче витесаним з каменю, маленькими, глибоко посадженими блакитними очима, короткими колючими вусами, коротко підстриженим білявим волоссям — підвівся, щоб привітатися; затиснувши в зубах люльку, простягнув мені руку. Доки я вдруге переповідав свою історію і повторював прохання пустити на ніч, господар перетасовував карти, кивнув головою на знак згоди, потім знову сів на свого стільця і втратив до мене будь-який інтерес.
Господиня принесла з сусідньої кімнати крісло для мене і поставила на небезпечному куті столу, якому бракувало ніжки, а тоді покинула товариство, я ж знічев'я спостерігав за картярами.
Найближче до мене сидів русинський священик з сусіднього села, чоловік широкої кості й атлетичної будови, з бичачим тім'ям, з тупуватим спитим обличчям, що палахкотіло усіма відтінками багрянцю від спожитого шнапсу. Він водно співчутливо усміхався, час до часу брав до рук овальну шабатурку з кори і напихав з неї тютюн до свого приплюснутого кирпатого носа, потім витягав з нагрудної кишені фантастичну турецьку синю хустку у квіти і витирав нею рота. Поруч із ним у чорному шнурованому камзолі сидів сусід нашого господаря, гульвіса-орендатор, без упину мугикав щось собі під носа та курив міцнющі чорні сиґари. Третім був гусарський офіцер з рідкою чуприною і штивними чорними вусиками. Він квартирував у господаря, тож поводився, наче в себе удома, — був без краватки, в розстебнутому літньому кітелі з високими вилогами, грав без жодних емоцій, лише коли програвав, огортав себе густим сиґарним димом і барабанив правою рукою по столу. Мене запросили до гри. Я відмовився, посилаючись на втому. Невдовзі нам подали вечерю — холодні закуски та вино.
Повернулася господиня, сіла в невеличкому коричневому фотелі, якого приніс козачок, і закурила цигарку. Вона пригубила вино з мого келиха, а тоді з милим усміхом передала його мені. Ми розмовляли про сонату, яку вона так майстерно виконувала, про останню книжку Турґенєва, про русинське театральне товариство, яке зіграло в Коломиї кілька вистав, про урожай, вибори місцевої громади, про наших селян, які навчилися пити каву, про те, що в селі, відколи скасували кріпацтво, побільшало плугів. Вона засміялася і відкинулася у фотелі. Місяць світив просто на неї.
Раптом вона замовкла, заплющила очі, за якусь хвилю поскаржилася на головний біль і подалася до свого покою. Я свиснув псові й теж вийшов з будинку.
Козачок провів мене через подвір'я. Нараз він завмер і з пришелепуватим усміхом глянув на місяць.
— Яку ж то він має владу над людьми та звіриною, — озвався козачок. — Наш Бетіар усю ніч виє на нього, а кіт лементує на даху. Коли місяць світить на обличчя нашій кухарці, вона розмовляє уночі, пророкує майбутнє. Присягаюся рідною матір'ю!
Моя кімната, розташована з тильного боку будинку, виходила в сад, під вікном простягалася вузька тераса. Я відчинив вікно й вихилився надвір.
Повний місць з недосяжної високості сіяв на землю своє уроче, священне світло; він висів просто наді мною, не затьмарений жодною тінню; його загадковий світ примарно проступав на поверхні, наче ніжний рисунок на освітленому зсередини круглому абажурі кришталевої лампи. На темно-синьому небі ані хмаринки, не видно навіть отого іскристого легкого серпанку, який, пропливаючи почерез світило, огортає його таємничими шатами. То тут, то там зблискують зорі, немов іскорки згасаючого багаття. Без кінця і краю, мрійливо мовчазна, простирається на схід рідна земля. Великі молочно-білі качани кукурудзи перехиляються до мене через паркан садка, а ген далі велетенською шахівницею стеляться лани; за білим житом — брунатне колосся пшениці, ще далі—темні сінокоси. Подекуди туляться докупи чорні снопи, наче крихітні селянські халупки. Удалині, над крайнебом, спалахнув самотній вогник, а від нього спроквола й безгучно полинув сріблясто-сірий димок. Понад землею шугали й зникали тіні; неподалік приглушено теленькали дзвоники, і коні, що паслися зі сплутаними передніми ногами, час до часу виринали з пітьми. А там, де пронизливо й гостро дзвеніли коси, мерехтіли у вогкому мареві величезні копиці сіна, іскрився росою луг, віддалік чорніли довгі й вузькі корита, в яких напували худобу, і нариті кротами купини землі, нагадуючи фортечні мури. Десь там розкраювала рівнину навпіл стрімка й блискуча гірська ріка з плесами боліт, немов уламками люстерок, по обидва боки.