На блідо-блакитному небі ще миготіли поодинокі зірки.
Я розчахнув на собі камзола й притулився розпашілим чолом до мармуру. Усе, що трапилося дотепер, видалося мені нараз дитячою грою. Але то була не гра, а реальність, справжня страхітлива реальність.
Я передчував катастрофу, я вже її уявляв, навіть міг доторкнутися, проте мені забракло мужності стати з нею на прю — я зламався. Якщо вже бути щирим, то лякали мене не біль, не ті страждання і знущання, які мали впасти на мою голову. Я відчував лише страх, страх втратити її, ту, котру я кохав до нестями, з таким могутнім, нищівним фанатизмом, аж я раптом захлипав, мов дитя.
* * *
Увесь день вона просиділа, замкнувшись, у своєму покої, допускаючи до себе лише чорношкіру служницю. Коли в небесній блакиті зблисла вечірня зоря, я підгледів, як Ванда простує садом і
заходить до храму Венери. Обережно, не підходячи надто близько, я рушив за нею, прокрався до самих дверей і зазирнув у щілинку.
Вона стояла перед величавою статуєю богині, молитовно склавши долоні, а священне світло зорі кохання слало на неї своє блакитне проміння.
* * *
Уночі, коли я лежав на своїй лежанці, страх утратити Ванду, немилосердний розпач ледь не обернули мене на героя, шаленця. Я зняв у коридорі маленьку червону гасову лампадку, що висіла під святим образом, і, заслоняючи рукою світло, увійшов до Ван-диної спальні.
Левиця, украй знеможена, загнана до смерті, заснула на своїх подушках. Вона лежала горілиць, стиснувши кулаки, і важко дихала. Здавалось, її тривожили жахливі сни. Поволі я відвів руку від лампадки, і яскраве червоне світло освітило її прекрасне обличчя.
Однак вона не прокинулася.
Я обережно поставив лампадку на підлогу, опустився перед ліжком навколішки й поклав голову на її м'яку, гарячу руку.
На якусь мить вона ворухнулася, але й тепер не прокинулася. Не знаю, скільки часу я пролежав отак серед ночі, скам'янівши від нестерпної муки.
Зрештою, мене охопило нестримне тремтіння, я зумів заплакати — сльози закрапотіли на її руку. Ванда здригнулася уві сні, таки прокинулася, протерла очі й глянула на мене.
— Северине! — зойкнула вона, радше налякано, аніж сердито. Я не міг спромогтися на відповідь.
— Северине! — тихо покликала вона. — Що з тобою? Ти захворів?
У її голосі було стільки співчуття, ніжності й розради, що мені наче розжареними обценьками обпекло груди, і я голосно заридав.
— Северине! — озвалася вона знову. — Мій бідолашний, нещасливий друже! — її долоня ніжно пестила мої кучері. — Мені шкода, дуже шкода тебе, але я нічим не можу тобі допомогти. Однак я не знаю для тебе ліків...
— О, Вандо! Навіщо ліки? — болісно простогнав я.
— Про що це ти, Северине?
— Невже ти мене більше зовсім не кохаєш? Невже не маєш до мене ані крихти співчуття? Так полонив тебе цей вродливий чужинець?
— Не можу тобі брехати, — м'яко мовила Ванда, трохи помовчавши. — Він справив на мене таке враження, якого я не можу цілком осягнути, від якого й сама страждаю і тремчу. Про таке мені доводилися хіба лише читати в поетів чи бачити на сцені, я ж вважала закохану безтямність витвором фантазії. О, цей чоловік, неначе лев, сильний, красивий, неприступний і водночас м'який, не такий неотеса, як наші північні чоловіки. Повір, Северине, мені тебе шкода, але я мушу ним володіти... Ох, що я таке кажу! Я мушу йому віддатися, якщо він мене захоче...
— Подумай про свою честь, Вандо, яку ти досі зберігала незапля-мованою!—вигукнув я.—Якщо вже я більше для тебе нічого не важу!
— Я думаю про це, — відповіла вона. — Я хочу бути сильною, доки вистачить сили, я хочу... — вона засоромлено сховала обличчя в подушках. — Я хочу стати його жінкою... якщо він цього забажає...
— Вандо! — закричав я, смертельний жах з новою силою за-хльоснув мене, перехоплюючи подих, позбавляючи мене решти здорового глузду. — Ти хочеш стати його дружиною, навіки належати йому... О! Не відштовхуй мене! Він тебе не кохає...
— Хто тобі таке сказав! — запально вигукнула вона.
— Він тебе не кохає! — вів я далі пристрасно. — Зате я кохаю тебе! Я тебе обожнюю, я твій раб. Можеш мене розтоптати, лиш би я міг усе життя носити тебе на руках!
— Хто тобі сказав, що він мене не кохає? — різко урвала вона мене.
— О! Будь моєю! — благав я. — Будь моєю! Я не можу жити, існувати без тебе. Змилосердься, Вандо! Май милосердя до мене!
Ванда глянула на мене, її погляд знову став крижаним, безсердечним. А отой злісний усміх...
— Кажеш, він мене не кохає, — мовила вона глузливо. — Що ж, хай тебе це втішає...
З тими словами вона зневажливо повернулася на інший бік, спиною до мене.
— Господи, хіба ж ти не жінка з плоті та крові? Невже не маєш серця, як маю його я? — вирвалося з моїх судомно стиснутих грудей.
— Ти й сам знаєш, — кинула вона злостиво. — Я жінка з каменю, Венера в хутрі, твій ідеал! Уклякай і молися на мене!
— Вандо! — благав я. — Май милосердя!
Вона зареготала. Я припав обличчям до її подушок і більше не стримував ридань, виливаючи сльозами свою муку.
Якийсь час панувала тиша, потім Ванда поволі підвелася.
— Ти мені набридаєш, — почала вона.
— Вандо!
— Мене зморює сон, дай мені поспати!
— Лише милосердя прошу, — молив я. — Не відштовхуй мене! Ніхто, жоден чоловік не кохатиме тебе так, як я.
— Дай мені спати! — вона знову обернулася до мене спиною. Я підхопився на ноги, вихопив з піхв кинджала, що лежав біля
неї в ліжку, і приставив до грудей.
— Я уб'ю себе ось тут, у тебе на очах! — глухо пробурмотів я.
— Роби, що хочеш, — цілком байдуже відповіла Ванда, — тільки дай мені поспати, — вона голосно позіхнула. — Мене змагає сон...
На якусь мить я немов закам'янів, а тоді зареготав і знову почав ридати. Зрештою я заткнув кинджала за свій пасок і впав перед нею на коліна.
— Вандо, послухай же мене... Лише хвильку...
— Хочу спати, хіба не чуєш? — гнівно-закричала вона, зірвалася з ложа й відштовхнула мене ногою. — Чи може, ти забув, що я твоя господиня?
Коли ж я не зрушив з місця, вона схопила батога і вперіщила мене. Я підвівся, вона знову ударила мене, цього разу в обличчя.
— Хлопе! Рабе!
Потрясаючи до неба стиснутими кулаками, я з несподіваною рішучістю полишив її спальню. Вона відкинула від себе батога й зайшлася голосним реготом. Можу собі уявити, яким комічним було моє театральне поводження.