— Мене, мабуть, і не приймуть такого, як я є.. Я не підготовлений для такої роботи.
— Готуйся.
— Легше сказати — готуйся. Але як? Тебе підготували, ти читав дещо, а я? Я ж нічого не знаю.
— Захочеш, будеш знати.
— Ні,— завагався Микола. — Мені здається, що я не годжусь для такої роботи. Революціонери — особлива порода людей, щось вище за людей.
— Що, по-твоєму, боги, чи що? — перебив грубо Іван.
— Не боги, але люди дуже сильні, безстрашні, готові на всякі жертви. Мені з ними не рівнятися.
— Дурниця, ти сам себе не знаєш, засидівся ти в лісі, треба на волю, у широкий світ! Скажи, будь ласка, ти проти панів, графів, усяких смяловських, у яких ви всі зараз служите?
— Ти мені, Іване, не докоряй службою у Смяловського. Я мушу десь працювати,—сказав зніяковілий Микола.
— Ні, я тільки питаю, ти проти?
— Безперечно.
— От цього й треба. А ще одно: ти в бога віриш? Іван ставив питання за питанням, не даючи Миколі
зосередитись. Це вже Миколі не сподобалось.
— Що ти мене допитуєш, як слідчий? — спитав він серйозно.
— Ти не ображайся, я по-дружньому. Коли б я не вірив у твою дружбу і не знав тебе, я не прийшов би і про таке не говорив би.
Микола пом'якшав, але й задумався. Справді, яке ж його ставлення до релігії?
— Чому ти питаєш, як я ставлюсь до релігії? — спитав по хвилині.— Хіба в партії не буває релігійних?
— У Комуністичній партії — ні,— сказав він твердо.— Запам'ятай це!
Микола вирішив прямо не відповідати, та й сам він не міг і собі відповісти, яке, справді, його ставлення до релігії, а крім усього... Микола цілком збентежився. Він розгубився і вже не знав, що казати. Іван бачив це, а також зрозумів, що Микола до такої серйозної роботи далеко не підготовлений, і більше про його вступ до партії не говорив.
За обідом, який пройшов, до речі, дуже весело, Іван розповідав багато цікавого. Він був у Тернополі, часто бував у Теребовлі, їздив кілька разів до Львова. Його з делікатності не питали, за чиї гроші він їздив, знаючи біду, яка не залишала дому його батьків, сам Іван про це не казав, але батько Миколи здогадувався, що Іван має якісь фонди. Учитель чомусь подумав, що його колишній учень просто шпіонить. Цей здогад був дуже неприємний. Гаєвський гордував усякими шпиками, на чию б користь вони не діяли.
Кінець візиту був явно зіпсований. Настрій Гаєвського різко змінився, та й решті родини ці поїздки чомусь не сподобались. Кожне пояснювало по-своєму, але всі міркування зводились до одного: у Івана не все чисто, та й занадто він розв'язний, як на свої літа.
На щастя, Іван не помітив переміни. Того ж вечора він пішов додому. Микола проводжав його аж на кінець свого лісу.
6
Минуло два місяці— від першої зустрічі Миколи з Оксаною. Пролинув цей час, мов сон. Вони зустрічались мало не щодня. У них були свої улюблені затишні куточки в лісі, куди не заглядало цікаве людське око, хіба що іноді пташка сяде проти них на галузку, а побачивши їх, зірветься і полетить геть стрімголов під веселими поглядами закоханих.
Одного разу молода білочка довго дивилась на молоду пару, роздумуючи, видно, що це за постаті і чи треба їх боятись, чи це, може, невід'ємна частина лісу, така, як дерева і кущі, бо досі вона людей, очевидно, не бачила.
— Ми наче у казці,— сказала тоді Оксана.— Нас не бояться ні пташки, ні звірі.
— Це ти така прекрасна, що на тебе живе заглядається і стоїть мов зачароване, не в силі очей відірвати. Ти мене причарувала, бо відколи познайомився з тобою, не маю години спокою, не можу в хаті втриматись, біжу в ліс, і коли тебе нема, то хоч посиджу на тому місці, на якому ти сиділа.
— А я чого біжу в ліс? — спитала дівчина.
— Не знаю.
— Не знаєш? Тобі близько, ти вийшов із хати — і в лісі, і в тебе тут робота, а мені далеко, а йду, щодня йду і чекаю, а як тебе не побачу — серце завмирає. А прийдеш, обіймеш, і тоді так легко і гарно, що весь світ забуваєш, не пам'ятаєш, що війна, що в хаті нестат-ки, що мати лає... Ти ніколи не питаєш, що діється в мене вдома. Ти ніколи не спитаєш, чи легко мені виходити до тебе...
Це був перший легенький докір.
Миколі стало соромно. Справді, він ніколи не питав про це дівчину. Він поводився досі, як егоїст, який боїться порушувати небезпечні теми, щоб не почути чогось неприємного.
— Пробач, кохана,— просив Микола.— Ти ніколи не скаржилась, а я не хотів псувати тобі і собі настрою.
Дівчина сумно всміхнулась.
— Правда, що, приходячи сюди, я все забуваю,— говорила вона. — Мені хочеться хоч цю годину мати спокійну, бо вдома не все гаразд...
— Що ж удома? — спитав Микола.
— Колись, іншим разом, зараз не хочеться говорити. Скільки не допитувався Микола, Оксана більше нічого не хотіла сказати.
Микола повернувся додому в пригніченому настрої, який помітили зразу всі домашні, і в першу чергу мати.
— У тебе якась неприємність, сину? — спитала вона.
— Ні, яка може бути неприємність? — заперечував син, намагаючись уникнути пильного погляду матері і її розпитів.
— Приїжджав хтось до лісу? — допитувалась мати.— Чув що, може?
— Ніхто не приїжджав, і нічого я не чув,— заспокоював Микола, мимоволі червоніючи.
Мати більше не допитувалась, бачачи, що син не хоче говорити, і Микола відійшов.
Було прикро, що обдурив матір, але виправдувався тим, що сказати про все не міг, не мав сили.
Якось незабаром, одного дуже гарного ранку, йдучи до лісу на роботу, в кількохстах кроках від дому він зустрів матір. Побачивши її, пригадав, що сьогодні не попрощався з нею, ідучи в ліс, і навіть не згадав про неї. Стало дуже ніяково. Мати мала в руці пучок лісових квітів і зробила вигляд, що зустріла сина випадково, проте Микола здогадався, що зустріч ця з її боку обдумана і що зараз почнеться розмова, до якої він не приготувався і якої уникнути тепер буде неможливо.
— Що ви тут робите одна в лісі? — спитав він, підходячи до матері і цілуючи їй руку.
Мати трохи змішалась. Йдучи сюди, на це побачення, вона планувала зробити його випадковим, але, зустрівшись з поглядом сина, вирішила сказати правду.
— Я вийшла наперед, щоб з тобою на самоті поговорити. Я бачу, що з тобою щось діється, спостерігаю це віддавна, від весни. Ти не будеш заперечувати, що це так?