Опинившись у лісі сам на сам, Микола почав розпитувати товариша, як він жив ті три роки, яких людей бачив, що читав.
— Мені, сидячи в лісі, не довелось багато чути, але тут я дізнався дещо таке, чого раніш і в сні не снилося.
Тут Микола розповів про солдата, що квартирував у Мандриків, про свого першого вчителя і просвітителя в політичних справах, про розмови з ним, після яких він інакше почав дивитись на світ і на людей.
— Удома я про це не кажу. Дід у мене старих переконань, його я не хочу дратувати. Батько передовіша людина, але також тримається за Австрію, сподіваючись пенсії і боячись, що друга держава не зарахує йому багатолітнього стажу. А мені б та Австрія до хріну з її карлами та зітами 1.
— Отож-бо й є,—перебив Іван.—З того, що я чув і читав, мені здається, що так, як в Росії розправились з царем та його прислужниками, так само розправляться зі своїми цісарями і кайзерами в Австрії і Німеччині, а може, й в усіх країнах світу. Пощо вони, ті паразити? Я як читав, які капітали мав цар російський, то волосся догори лізло. А з якої речі? Ти подумай, з якої речі ті паразити мали розпоряджатись не тільки мільйонами карбованців, але й мільйонами життів людських? Чому, з якої речі якийсь дегенерат, через те тільки, що народився в царській родині, мав право розпоряджатися мною? З якої речі? Хіба він не з того тіста, що й я?
— Не з такого, а з гіршого,— вставив Микола,— бо ти здатний на всяку роботу і голова в тебе добра, а на що був здатний хоч би такий царевич Олексій, син алкоголіка і розпусника Миколи?
— Справді! А скільки паразитів живе на світі, крім царя?! — сказав Іван.— Ти пам'ятаєш, як нас з тобою застав граф у лісі і вдарив мене гарапником за те тільки, що я ступив ногою на його землю? В мені кров кипить, як згадаю те. Колись мені було байдуже, я думав, що так має бути, щоб пан мав лани і ліси, а мій батько п і в м о р г а поля і півроку голодування.
— Попи нас того вчили,— сказав Микола.
— І обіцяли панам пекло, а бідним рай на тому світі.
— Не чув я, щоб панам вони обіцяли пекло, навпаки, їм і по смерті був забезпечений рай, вони церкви будували, каплиці. Якби такий попина крикнув з амвона, що властитель села, такий-то граф, піде по смерті в пекло, то тільки б того попа й бачили.
— Правда. Тому я й казав у вас, що буде друга революція, яка скине спочатку Керенського з його урядом, а потім усіх поміщиків, капіталістів, усіх тих графів, генералів та іншу погань.
— Звідки ти знаєш, Івасю? — спитав зацікавлений Микола. Іван відповів не зразу, йому хотілось трохи похизуватись перед товаришем, поінтригувати його.
— Я, брате, з такими людьми зустрічався, — промо
1 К а р л І — останній імператор австрійський. З і т а — його дружина.
вив по хвилині Іван,— з такими чудовими людьми!..— Він трохи помовчав і, зробивши таємниче лице, сказав: — Був навіть такий, що спеціально з Теребовлі приїжджав, книжки мені привозив.
— Які книжки? — спитав Микола.
Іван, замість того, щоб відповісти, в свою чергу запитав:
— Ти чув про Леніна?
— Чув, але знаю про нього дуже мало.
Іван глянув на Миколу з жалем, як дивляться на тяжкохворого або на каліку.
— Е, брат, — сказав він захоплено, — другої такої людини на світі нема! Це під його керівництвом був повалений царський режим, під його керівництвом зріє нова революція, яка має скинути режим Керенського, яка має знищити раз назавжди усіх тих графів ненависних.
Іван Дума завжди мав у пам'яті графа Козеброд-ського, що скривдив його в дитинстві. Цей граф був наче уособленням усього панства, і на ньому зосереджував він свою ненависть.
— О, коли вже їх не стане! — зітхнув Іван. — Мені розказував один солдат, що недавно, кілька днів тому, у Петербурзі Керенський розстріляв мирну демонстрацію робітників і солдатів. Він має ще силу, але скоро її не стане. Ленін виб'є йому з рук управління державою. Ленін проти війни, він за мир в усьому світі.
Хлопці деякий час ішли мовчки. В лісі було тихо, душно, час від часу десь висвистувала вивільга, перериваючи душну тишу лісу, а на вершечку дуба, до якого доходили приятелі, воркувала горличка. Микола, почувши її, затримав товариша.
— Давай послухаємо. Ти любиш горлицю?
Іван не звернув уваги на спів пташки, прослухав якось запитання Миколине і не зрозумів, чого він хоче. Він був зайнятий своїми думками, а крім того, не умів милуватись природою, не відчував її так, як Микола.
Миколі було досадно, але не сказав про це нічого.
— Ти знаєш, — продовжував Іван свою думку,— коли б сюди мала вернутись Австрія, я утік би в Росію. А ти?
— Я про це не думав,— відповів Микола, але в душі був переконаний, що нікуди він з дому не поїде, ні на що не проміняє сім'ю, а тепер і Оксану, яку згадав зараз із теплим почуттям.
— Ти знаєш,— стишив голос Іван і, оглянувшись, сказав,— я вступаю в партію.
Микола витріщив очі.
— Ти тільки нікому ні слова.
— Ясно, ти не бійся. Яка ж це партія?— спитав Микола, не цілком довіряючи товаришеві. Він знав, що Іван любить похвалитись.
— Комуністів,— сказав урочисто Іван.— Вони борються проти Тимчасового уряду, вони проти війни і за мир. Вони проти поміщиків і капіталістів. Я вступаю в Комуністичну партію, щоб нищити всю ту наволоч. Ех! Коли б мені потрапив у руки той граф, що ударив мене гарапником за те тільки, що я йшов по його землі! Я б його примусив їсти ту землю!
Микола бачив, що перед ним не той Івась, товариш приємних забав дитячих, що перед ним уже цілком доросла людина. Микола подумав, що коли б у їх домі довше прожили тоді солдати, то невідомо, хто з них більше хвалився б сьогодні ознайомленням з революційними ідеями. Лебеденко, правда, закинув у його юнацьке серце зерно зневіри в усе старе, гниле і заскорузле, і зерно це зійшло, але плекати стеблину не було кому, і вона помаленьку ниділа. Іван прийшов, щоб підлити животворної води під стеблину, не дати їй зав'янути, одначе, крім цієї води, ще чогось бракувало.
— Знаєш що,— вхопив Миколу за руку Іван,— вступай і ти зі мною до партії!..
Микола здивовано видивився на товариша.
— Ось чого ти прийшов?! — сказав він.— Я тобі вдячний, але...
— Але сам не вступиш!