Опришки
Роман
ВСТУП
Звістка про те, що князь Яблоновський по шлюбі з княжною Євою осяде на деякий час у маєтк)' молодої дружини, облетіла і стривожила всю околицю. Тяжке ярмо панщини за довгі роки добре вгризлось у селянську шию. Жорстокість правителів і гайдуків, нестатки й голод змучили народ, а тут ще приїзд князя!
Різні чутки полинули горами. Але найупертіше кружляли дві: одна — що князь хоче в тиші, далеко від світу, поправляти здоров'я, підірване в частих війнах, а друга — ніби це його послав король, аби винищив "чорних хлопців", які не давали спокою польській шляхті, що увіп'ялася в гуцульські землі.
Хоч які неясні були ці чутки та поголоски, проте одно було певним: князь Яблоновський з величезним почтом і власним військом, мов сам король, прибув до Космача і справді мав намір на деякий час осісти у кос-мацькому замку, збудованому ще старим князем Калі-новським на зразок замку якогось венеціанського вельможі. Ніхто не сумнівався, що тепер гуцулів чекає багато несподіванок. Може, то будуть нові податки, а може, й різки. Князь був магнат і шляхтич, а такі мало чим різнилися між собою. Хіба що тіьки апетитом на чуже добро.
Апетити ці часто викликали серед доведеного до відчаю селянства бунти, втихомирювані криваво й безпощадно.
Хвиля заворушень піднялася особливо високо з приходом на польський престол недолугого Августа III. Цей король дбав тільки про свій двір, витрачав на
Н В, Гжицький
321
власні розкоші неймовірні суми державних грошей. За королем тягнулись магнати, їх наслідувала дрібна шляхта. А щоб покрити величезні витрати, накладалися все нові податки на селян. Народна приказка, що "за короля Caca їж, пий та попускай паса", звучала в цих умовах, як знущання.
На Гуцульщині довго не вдавалося подолати селянський опір панському засиллю. Гуцул, закоханий у свої гори й волю, так легко їх не віддавав! Проте з плином часу повінь панщини піднімалась усе вище, кривава рука шляхетська все міцніше стискала селянське горло. І ось настав час, коли вже тільки на верхів'ях Карпат, з орлами і вітрами гірськими, жила воля. То були сміливці, що не хотіли скоритись, ще й самі наганяли жах на панів, стримували панський розгул в околиці. То були вільні опришки, "чорні хлопці".
Ішов тисяча сімсот сорок третій рік...
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Як тільки сповзли з верхів сніги і гори вкрилися зеленими килимами полонин, на долах, в оседках гуцульських, завирувало життя: гуцули готувалися до "веснування".
Гарний то був час, веселий. Люди й тварини вичікували його довгу гірську зиму, і ось він нарешті прийшов. На кожнім подвір'ї гуцули в барвистім одязі поралися біля маржини: одні робили позначки своїм вівцям, щоб їх восени можна було розрізнити серед інших дроб'єт на полонинах, другі таврували для того ж самого корів, телиць, випалювали на рогах різні позначки, числа, найчастіше номери своїх хат, треті виписували дьогтем різні прикмети на спинах флегматичних волів, а ті мрійно поглядали своїми великими очима на далекі сині верхів'я гір і тихенько порикували.
З чоловіками пильно працювали жінки. їхнє завдання було теж неабияке: мусили маржинку забезпечити від людських уроків. Адже на світі багато недобрих людей. Прив'язували вівцям до хвостів червоні стрічки, щоб відвести злі очі з тварини на її хвіст, бо "хвоста вректи ніхто не годен". Дбали хазяйки й про те, щоб дроб'єта на полонинах були жваві та жадібні, як оси, щоб вишукували найкращу пашу й давали найбільше молока. Для цього терли заздалегідь заготовлені осині гнізда, мішали з сіллю й давали вівцям лизати.
Старшим допомагали в роботі діти. Переважно там, де стригли овець. Діти підбирали вовну й носили в хату, пильно дбаючи, щоб не змішати різні сорти. Бо ж інакша вовна з ягняти, інакша з однорічної вівці і зовсім інакша з вівці, вдруге стриженої.
Та найбільший рух був в оседку космацького війта Дідушка, побудованому на широкому плоскогір'ї і оточеному тісно насадженими деревами й плотом в людський зріст заввишки. Дідушок тут не лише війт, а й славний на всі гори дука. Самих овець має вісімсот, не рахуючи баранів, кіз і валахів. А скільки корів, волів, скільки коней, що цього року літуватимуть на полонинах! Усе треба перестригти, усе якось перезначити, а значити треба доконче, бо мішав Дідушок із своєю до вісімсот штук людської маржини. Он вона вже кілька днів реве та бекає в сусідських оседках.
Тому раннього ранку ґазда взявся і сам порядкувати. Але за кілька годин втомився. Раніш не втомлювався. Даються взнаки п'ятдесят прожитих років і те, що погладшав останнім часом. Пожалів себе, підвівся з землі, став серед подвір'я, широкий, кремезний, мов ведмідь. Витираючи з чола піт, оглянув свою отару й задоволено всміхнувся — було на що подивитись! Постояв отак кілька хвилин і рушив до хати.
Та не пройшов і десяти кроків, як знов довелося зупинитись. Біля воріт товкся гурт людей. Дідушок зробив поважне обличчя. Знав заздалегідь, що вони прийдуть, бо це ж його щорічні мішанники. Але що ж це? Як насмілився прийти сюди ще й отой старий Василь! Дідушок швидко одвернувся і вдав, що не бачить гостей.
Сам тутешній гуцул, Дідушок, проте, помітно відрізнявся від одноплемінників. Мабуть, багатство й сила влади вирізьбили на його обличчі ту рису відмінності. Та й одягався зовсім інакше. Не носив постолів, як решта гуцулів, а чоботи шкапові, та й сорочку впускав у штани, а не поверх штанів, як колись, коли ватагував ще на горах. Ходив як зиму, так і літо в камізельці. Це відколи став війтом. А що він ще й коротко підстригав волосся й вуса, то й скидався на якого-небудь містечкового крамаря, котрий недавно почав багатіти, або на дрібного шляхтича, яких багато крутилося по панських маєтках на посадах підстаростів, управителів чи факторів. Гуцули боялися Дідушка й не любили за скупість і надмірну пиху, проте підлещувалися до нього, бо він поскуповував найкращі полонини, і щастя мав той, кому Дідушок дозволяв мішати свої вівці з його маржиною.
Мішали з ним здебільшого ті, що йому колись свої полонини попродали. Оце й зараз вони прийшли спитати, коли можна виганяти маржину. Бо непокоїться вона в стійлах — зачула вже пашу.