"Чому Ксенька не прийшла до церкви? — думав він. — Людей боїться..."
Одначе і те, що він поділив свою провину надвоє, що поклав половину на жінку, не дало полегшення. Хотілося кудись бігти, щось комусь пояснювати. Але із церкви виходити до кінця служби не годилось. Тож стояв, і думав, і не знаходив спокою.
"Піти б випити",— раптом сяйнула думка, коли побачив, як священик, повороживши над чашею, потягнув з неї вина. Так і не дочекавшись кінця служби, Дзвінчук вийшов з церкви і бігом подався до корчми...
А в цей час, як у церквах дзвонили дзвони, із табору опришків вийшов і також побіг стрімголов униз маленький чоловік. Не пішов з побратимами проводжати отамана в останню путь.
Від учорашнього дня Фока нічого не їв і перед дорогою забув поїсти, отже скоро втомився. Не пройшовши й половини дороги, змушений був сісти. Охляв. А в мозку билася думка: "Тільки б добігти, тільки б не впасти по дорозі!"
— Боже, поможи мені дійти,— звернувся до бога. Ніколи раніш не молився, хоч знав молитви. Коли питали люди, чому не молиться,— говорив: нема за що богові дякувати, а просити його, щоб з горбаня зробив рівного,— не поможе. А тут почав молитись, щоб поміг дійти!
Нарешті устав і погнав далі. У лісі, через який довелося іти, наткнувся на великі поля чорниці. Припав до землі і почав збирати ягоди обома руками. З'їв багато. Занудило, але почув приплив нових сил і побіг швидше.
Поки добіг до Дзвінчикого оседку, звечоріло-. Ховаючись у гаджугах 1, що росли біля її садиби, підповз до оборогу, на якому не раз сидів, оберігаючи Довбуша під час його гостювання у Ксені. Боявся, щоб собака не перешкодив. Але ні, пес на прив'язі недалеко від хати — сюди не прийде.
Фока вигріб невеличку ямку в сіні і влаштувався так, щоб видно було і хату, й дорогу. Хата стояла замкнена. Господарів не було вдома. В дверях видно було щілину, що її проламав Довбуш. "Це добре,—думав хлопець,— зустріч буде надворі. Коли б тільки не зовсім поночі". Вийняв і вдесяте оглянув пістолі. Мав їх два: один власний, другий — самого отамана. Віддали йому товариші. З табору втік, нікому не сказавши. Боявся, щоб його не випередили, щоб не забрали йому останньої радості — щастя розплати. І ось він уже тут. Коли б тільки що не перешкодило!
Так задумався, що був би й не помітив Дзвінчука, коли б той ішов додому мовчки. Але п'яний убивця горлав пісні. Як вийшов уранці з церкви, як забрів до корчми, так тільки оце зараз вертав. Може б, іще сидів би там, якби корчмар не вигнав. А вигнав тому, що прийшли до корчми ґазди і, побачивши Дзвінчука, сказали, що з ним за один стіл не сядуть.
Ішов і співав, щоб додати собі бадьорості і щоб заглушити страх, який так і не змогла до кінця приспати горілка.
Фока тихенько зліз з оборогу і причаївся за ним. Дзвінчук мусив пройти повз обрріг, і Фока міг його вбити, не показуючись. Але цьо^го йому було замало. Хотів потішитися над своєю жертвою, хотів упитися його жахом, безсиллям, хотів почути його благання, хотів бачити його на колінах перед собою.
Він вибіг із-за оборогу і гукнув Дзвінчука. Той обернувся. Не пізнав зразу, бо вже сутеніло. Побачив щось невеличке, думав — дитина. Вирячив очі і... пізнав.
— Фока! — скрикнув і став так з відкритим ротом, без руху.
— Так, це я, нанашку2, пізнали?
Фока тримав пістоль націленим у груди Дзвінчука.
— Не жартуй,— вимовив нарешті Степан.
— Ти не жартував учора, стріляючи в Довбуша, а сьогодні я вистрілю в тебе.
Дзвінчук не знати чого підняв руки вгору.
— Що ти, Фоко, так не жартують!..
Хміль ураз вийшов йому з голови. Фока побачив, що він зараз кинеться на нього, тому крикнув:
— Не рухайся з місця!
— Дзвінко! — заверещав Степан.
В ту ж мить пролунав постріл — і Дзвінчук, не зойкнувши, повалився на землю.
Фока вийняв із-за пояса сокиру і відтяв йому голову. Подумав, що з нею робити. На цепу гавкав, аж заходився, пес. Фока страшно всміхнувся, взяв за волосся синю вже, обезкровлену голову і кинув собаці.
Довбуш був відомщений...
Хотів ще почекати на Дзвінку, хотів потішитись її страхом, коли побачить страшний труп, але побоявся рискувати: міг не дочекатись Дзвінки, а стягнути на себе смоляків, бо його постріл хтось же, мабуть, почув. Не роздумуючи, поліз на той же знайомий оборіг. Звідти добре було видно Дзвінчину хату. Тут він перший раз в житті покохав. У цій хаті зазнав розкоші Довбуш, в цій хаті знайшов і смерть.
"Спалити хату", — раптом майнула думка.
Але слідом за думкою прийшов образ господині хати, яку любив так безконечно, що й зараз не перестав любити. Як уживалисй в його маленькім тілі любов і ненависть? Хто на це може відповісти!
Йдучи сюди, Фока мав ясний плай: помститись за Довбуша і самому вмерти. Без любимого отамана життя ставало порожнім. Особистого щастя він не чекав від долі. Треба було кінчати рахунки з життям. Він розв'язав мотузку, якою був підперезаний — заготовив її заздалегідь,— розправив, спокійно зробив зашморг, другий кінець прив'язав до перекладини оборогу і накинув зашморг на свою худу, тонку шию. Дотик мотузки до голої шиї не злякав. Залишилося плигнути з оборогу. І раптом згадалися універсали. Довбуш називав їх рівноцінними нападам на панські двори. Хто ж їх тепер писатиме? Адже опришківство не скінчилось. Іван Бойчук зразу по смерті Довбуша прийняв присягу
на вірність від опришків, що залишились у таборі і погодились воювати під його барткою. Готує ще цібї осені напад на багатого корчмаря в Жаб'ї. Чи має право він, Фока, втікати від боротьби? Вішатись тут, в оборозі, на радість ворогам і посміховисько панам? ,
— Ні! — скрикнув, аж сам свого голосу злякався.
Швидко відв'язав мотузку, зсунувся з оборогу на землю і подався в ніч, щоб на ранок стати в таборі опришків.
1962 р.