Опришки

Сторінка 85 з 86

Гжицький Володимир

— Ну й буря! Ну й вибрали час для походу! — повторював Мир. Він був уже весь мокрий, як, звичайно, й Довбуш, і решта товаришів.

— А може, це й краще,— сказав Фока.— Ніхто зі смоляків тепер із хати носа не поткне.

— Нікому на думку не спаде зараз нас сподіватися,— додав Палій.

— А ми їх і обманули, — докінчив Довбуш.—Ось що, друзі. Одному треба залишитися з кіньми, а ми четверо підемо в гості до Дзвінки. Ти, Фоко, лишайся! Не боїшся? — спитав лагідно, як дитину.

— За себе не боюсь,— відповів Фока, — за вас боюсь.

— Нема чого боятися! Ми скоро вернемо.

У хаті Дзвінчуків уже не світилось. Там, як завжди, лягали рано. Під хату підійшли тихо, навіть пес не гавкнув. Може, не було його на подвір'ї. Довбуш постукав у шибку. Ніхто не відповів. Постукав ще раз. До вікна підійшла Ксеня.

— Хто там? — почувся її голос, але його одразу ж і заглушив удар грому.

— Це я, Довбуш.

— Ти, Олексо?

— Я. Не пізнала?

— Чого так пізно?

Раніш так не питала, а бігла хоч і серед ночі. Але зараз там був Степан.

— Відчини, ти ж чуєш, що робиться надворі, — попросив Довбуш.

— Не відчиню! — різко кинула вона.

— Боїшся, що твій Степан не виспиться? — спитав напруженим голосом.

— Не боюсь, але не впущу,—відповіла гордо,— Ідіть, звідки прийшли.

Он як вона заговорила... Стиснувши зуби, Довбуш підійшов до дверей, шарпнув за клямку, але двері навіть не заскрипіли. Опришки чекали його наказу.

Спробував натиснути на двері плечем — даремно. Вони були нові, ковані. Це все Степан постарався — сподівався гостя.

— Ломика давай! — гукнув у нестямі.

Палій подав йому залізного ломика, який стільки разів уже виручав опришків.

Довбуш засунув його кінець між одвірком і дверима і рвонув другий кінець до себе. Від дверей відскочив шматок Деревини, та замок ще тримався. Але тепер уже утворилась велика діра, в яку міг вільно увійти лом. Отаман на цей раз зачепив кінцем лома замок, шарпнув — і двері відчинилися. Забувши про небезпеку, Довбуш переступив високий поріг сіней. В ту ж мить блиснуло, і сильний удар в груди повалив його на землю.

Звуку пострілу він вже не чув, та його почули опришки, що стояли за хатою. Прибігли, але було вже запізно. З сіней линув істеричний рев півзбожеволілого від страху Дзвінчука.

— Не підходь! — верещав не своїм голосом.—Уб'ю кожного, хто переступить поріг. Уб'ю-у!

Не було часу з ним возитись — на землі стогнав смертельно поранений отаман.

— Вмираю, несіть мене швидше в ліс,— устиг іще сказати.

Побратими підняли його на плечі і швидко подались із двору.

Довбуш затис рукою рану в грудях. Стогнав і щось говорив, але того вже не можна було розібрати за шумом дощу і розкотами грому.

Що кілька кроків ставали, бо було слизько, спотикалися.

— Може, Фока мене вилікує, він такий у нас розумний...— раптом чітко вимовив вмираючий.

Поки донесли до місця, де стояли коні, був уже мертвий.

Побачивши тіло любимого отамана, Фока закричав, наче його різали. Мир затулив йому рота, щоб криком не видав їх. Коли ж його пустили, він припав до голови мертвого, і голосив, і ридав несамовито.

— Не вмирай, не вмирай, батьку! — кричав і молив.— Не вмирай, рідний! — Він піднімав голову отамана, але вона безвладно падала додолу. Коли товариші відтягли його від трупа, він раптом замовк.

Якась нова думка його заспокоїла...

Тим часом вірні друзі висадили мертвого отамана на коня, прив'язали до сідла і швидко повезли в гори.

Буря поволі втихла, небо прояснилось, показався місяць. Він сходив тепер пізно, значить, недалеко був уже ранок.

За всю дорогу ніхто не промовив ні слова.

Зі смертю Довбуша все мінялось у житті цих людей.

Іван Рахівський думав, поки ще тепло, податися до себе в Угорщину, Палій і Мир також не хотіли більше опришкувата. Фока мав свої плани.

Ховали отамана теж мовчки.

Вище Кедроватого, за Гаджіною, серед полонин, є висока, стрімка скеля. Колись давно, може, кілька віків тому, від землетрусу скеля розкололась і між її двома нерівними частинами утворилась глибока, бездонна щілина. Пастухи, що пасли на цій полонині, закрили отвір камінними плитами, щоб маржина чи людина туди не провалилась. У ту щілину вирішили опустити мертвого отамана. Поспішали, щоб не наскочила погоня і не познущалась над мертвим.

До місця вічного спочинку привезли його прив'язаного на коні. Зняли з коня, поклали на дорогий перський килим, здобутий в княжім замку, почали прощатися з ним.

Поставали на коліна, поскидавши крисані. Потім загорнули його в килим, обпеленали, як дитину, і обережно спустили в розколину. Отвір знову закрили камінними плитами і завалили дрібним камінням. І до сьогодні це місце носить ім'я славного отамана опришків — Олекси Довбуша.

Степан і Дзвінка полягали спати, як тільки почалась буря. Щоб не бачити блискавок, позатуляли вікна подушками і скоро обоє поснули. Степан ночі спав тривожно, особливо після останнього несподіваного нападу опришків на замок, а цієї ночі ліг спокійний. В таку погоду годі було сподіватися гостей. Коли Довбуш перший раз постукав у вікно, він зірвався на рівні ноги. Розбудив жінку.

— Довбуш під вікном, — прошепотів.— Пустиш у хату — уб'ю тебе й себе.

— Що ж робити? — спитала перелякана Дзвінка.

— Не впускати.

Далі ми знаємо, як розгортались події. Поки Довбуш ламав двері, Степан встиг підсипати сухого пороху на панівку і, причаївшись у сінях, чекав його появи в дверях.

Убивши Довбуша, виліз на горище, втягнув туди драбину, виповз через дахове вікно на дах і там, невидимий у темряві ночі, пролежав, доки опришки не відійшли з пораненим від хати. Тоді зліз з даху і помчав до Сіромського сповістити про смерть Довбуша. Був певний, що Довбуш убитий.

Другого дня вранці задзвонили дзвони в космацькій церкві і католицькій каплиці. В обох храмах ішли відправи. Дякувано богу за те, що прибрав з землі заклятого ворога панства — Довбуша. Каплиця була переповнена смоляками на чолі з Сіромським, були тут і кілька шляхтичів із княжих слуг. А церква була порожня. Селяни, довідавшись, чого їх скликають у будень церковні дзвони, не пішли до церкви. Стояв перед вівтарем один Степан Дзвінчук. Думав, що, позбувшись Довбуша, заживе спокійно, але спокою не здобув. Йавпаки, тепер стало ще страшніше. Сподівався помсти. Хотів молитись і не знаходив слів молитви у своїй пам'яті. Страх затьмарив розум. Після кожної фрази священика і співу дячка хрестився, згинаючись мало не до землі, але думки були далеко від церкви і далеко від молитви.